Читати книгу - "Я не люблю каву, Ліна Алекс"

Після стуку двері відчинилися і зайшов Кріс з маззю. От тепер мені було зовсім не соромно простягати йому чистеньку стопу. До речі, думка про те, що я цілком спроможна сама собі намазати все, що треба, навіть не промайнула. Відчувати бережні дотики теплих пальців, спостерігати за такими впевненими сильними руками, які торкалися шкіри так, ніби пестили немовля, – відмовитися було неможливо.

– Боляче? – спитав.

– У тебе цілющі руки.

– Знаю.

– Чому ти це робиш?

– Що?

– Допомагаєш. Возишся зі мною.

– Хіба не я винен в тому, що сталося?

– Тільки через це? – в моєму голосі, мабуть, таки проскочила дещиця розчарування.

– Валенсіє, – Кріс подивився прямо мені в очі, а руки його просувалися все вище по моїй нозі, оголеній майже до стегна, ніжили шкіру і зупинилися рівно там, де починалася пола коротенької літньої сукні, – чому ти так себе недооцінюєш?

Я знітилася. Ніколи не мала проблем з самооцінкою і завжди знала, чого варта. Але Кріс… Він був таким ідеальним, що важко було повірити в те, що такі чоловіки взагалі існують.

Наші голови були зовсім близько, я почула аромат чоловічих парфумів, змішаний із запахом засмаглої шкіри і… втратила голову. Трохи подалася вперед і поцілувала.

Боже, його губи були саме такими, як я уявляла, – м’якими, піддатливими, звабливими. Спочатку ніби неохоче, а потім все наполегливіше він почав відповідати, не зупиняючись, забираючи дихання. Світ закрутився в моїй голові. Я потягнула Кріса на себе і впала на спину. Стало жарко. Та раптом він відсторонився.

– Хвилиночку, пристрасна гаряча дівчинко. Я маю дещо негайно зробити, інакше справжня насолода випарується.

Я нічого не второпала.

Кріс підморгнув і… покинув мене. Щоб тебе!

Я лежала, втупивши погляд в ідеально білу стелю. Пульс гупав у вухах, а думки, одна гірша за іншу, проносилися зі швидкістю реактивного літака.

Що я роблю? Невже я потягла у ліжко хлопця через два дні після знайомства? Валенсіє Гутьєрес, що ти взагалі собі думаєш?! Якщо він зараз втече, нарікатимеш сама на себе.

Поки я себе заспокоювала, минуло хвилин двадцять. Кріс так і не повернувся, але я чула, як він щось робить на кухні. Через відчинені двері спальні донісся запах страви, яку він, очевидно, готував. Він ще й куховарити вміє? Не чоловік, а скарб.

Незабаром скарб знову показався, усміхнений, підперезаний фартухом.

– Шеф-кухар запрошує вас до столу, міс.

Спираючись на його плече, я прошкандибала до острівця між вітальнею і кухнею. На мармуровій стільниці стояло дві тарілки, наповнені чимось схожим на червоний суп, від якого йшов запаморочливий запах. У центрі тарілки плавало кружальце сметани.

– Що це?

– Борщ.

– Боур… Що?

– Борщ. Національна українська страва. Пригощайся.

Від рухів ложки сметана розчинилася. Я силилася вгадати, з чого зроблено боу… От лихо, цю страву й не виговориш. Зачерпнула ложкою, піднесла до рота. Кріс спостерігав за мною в очікуванні реакції.

– М… Смачно. Що тут? Квасоля? Бекон? 

– На моїй історичній батьківщині це називається сало.

– Ніколи в житті такого не їла. Так дивно і справді смачно. Де ти навчився куховарити?

От мені явно не варто зізнаватися в тому, що я вмію готувати лише млинці, яєшню і салат.

– Бабуся навчила. Коли вона була маленькою, її батьки емігрували до Америки у пошуках кращої долі. Але сімейні традиції залишилися.

– Мені здавалося, – я на мить замислилася, – що Бейкери твої родичі.

– Ем… З боку батька.

– Зрозуміло. Отже, у нас з тобою є дещо спільне. Моя сім’я також родом з Європи.

– Чудово. Розкажи про них.

Сама не помічаючи, я розповіла Крісу історію своєї родини, яка була типовою для багатьох сімей часів Другої світової, коли люди, що не підтримували фашистський режим, користуючись всіма можливими і неможливими способами, тікали за кордон, туди, де не було війни.

Після обіду Кріс заявив, що у нас тепер другий етап терапії, який передбачав водні процедури.

– Гм… Не думаю, що мені зараз корисно плавати, – засумнівалася я.

– Плавати буду я, а ти – охолоджувати ногу.

– Згодна, ти заслужив на відпочинок.

Ми розташувалися біля невеличкого басейну позаду будинку, я – на шезлонгу з охолодженим чаєм у руках, а Кріс – демонструючи своє довершене тіло. Без перебільшення.

Я спіймала себе на думці, що він точно, стовідсотково зайнятий, от тільки спитати ніяк не було приводу. Привід з’явився, щойно Кріс зняв футболку. На лівому плечі темніла синіми та червоними смугами тату, обвиваючись вище, мов змія. Це був птах з палаючими крилами, від яких розліталися краплини вогню, а поруч, із внутрішньої сторони, меншими літерами написано “Енні”.

Викривши мій зацікавлений погляд, Кріс розвернувся так, щоб прибрати з поля зору напис.

– Красиво, – примирливо промовила я. – Що це?

– Фенікс, – коротко.

– Птах, що постає з попелу. Символічно. А ім’я?

– Помилка юності. З ким не буває, – безтурботно відмахнувся він, та щось у цих недбало і надто швидко кинутих словах мене занепокоїло.

Втім, спостереження за чоловічим рельєфом і процесом знімання джинсів геть викинуло з моєї голови тривожний дзвіночок. Я вирішила змінити тему.

– Чим ти займаєшся, Крісе?

– Роблю все для того, аби ти не нудьгувала.

– Я маю на увазі в житті. Робота?

Замість відповіді його тіло щезло під водою, потім на поверхні з’явилася голова. Неможливо було не замилуватися граційними впевненими рухами. До мене з деяким запізненням дійшло, що Кріс чудово усвідомлює всю силу своєї привабливості, увесь розмах виняткової харизми та вдало й доречно цим користується.

Я сповзла до краю басейну і спустила ноги. Пов’язка намокла, Кріс підплив до мене:

– Хочеш приєднатися?

– Ми ж начебто вирішили, що не варто.