Читати книгу - "Будь зі мною, Анна Пахомова"

Глава 4

- Ти що, закохалась, доню? – очі у мами лагідні, сміються, а Віра сполохано сахнулась: як здогадалась?

Але відверто кажучи дівчина ще і сама не розібралась що коїться. Її думки кружляли десь далеко, між небом і землею, навколо того, що відбувалось між нею і Волковим. І вона була не впевнена, що це кохання. Скоріше потрясіння, здивування, такого з нею ще ніколи  не було. Бажання до дрижання піджилок побачити директора знову. І одночасно - не показуватись йому на очі ніколи, бо вона б не уявляла, що могла б таке сказати Антону Павловичу, щоб не почувати себе ніяково.

Що він скаже сьогодні? Як себе поведе? Що для нього значив той спалах? Лара вчора сказала, що Волков не заводить інтрижок, що його коханка – це робота. Так чому ж дав волю рукам там в автомобілі? І  не тільки рукам?

- Та що з тобою? – продовжила Антоніна Микитівна, подивляючись на Віру вже з занепокоєнням. – Овочі пересолила, зависаєш десь.

- Хвилююсь, ма, - чесно відповіла Віра.

Зранку вона забігла до мами в відділення гастроентерології, де мати проходила стаціонарне лікування панкреатиту. Занесла мамі овочі на пару (слава автотаймеру на мультиварці) і знежирений сир.

- Я ж казала, я на роботу влаштувалась, сьогодні перший робочий день, - Віра пригладила волосся, зібране в високий хвіст. Підхопила з пластикового судочка шматочок моркви виделкою, вкинула в рота. Скривилась, прожовуючи. Еге пересолити парові овочі - це треба ще постаратись. Віра зітхнула, розпачливо: – Я зіпсувала твій сніданок.

- Сир поїм, - махнула рукою мати. – І у відділенні щось даватимуть. Мені зараз чим менше з’їм – тим краще. А ти так не хвилюйся – не складеться з роботою, то і нестрашно. Тобі ще рік вчитись все одно.

- Ма, ти як тато! – трішки образилась Віра. Ніхто її всерйоз не сприймає.

- Навіть  не смій порівнювати, - заперечила їй Антоніна. – Я пишаюсь, що ти прагнеш себе утримувати. А тому деспоту, аби всіх контролювати і маніпулювати всіма.

 - Я думала цей мозоль у тебе вже не болить, - Віра відвернулась до вікна. Подивилась на лікарняний двір. Її батьки жили окремо. Вже років з десять. Але Антоніна Микитівна до сих пір не могла примиритись з колишнім чоловіком, продовжуючи звинувачувати того в деспотизмі, егоїзмі і інших чоловічих гріхах.

- Ніколи йому не пробачу, - впевнено відповіла позаду Віри мати. – І годі про нього. Псувати собі настрій з ранку не маю жодного бажання. Я тільки підтримати тебе хотіла.

- Дякую, - Віра начепила посмішку. Поки вона дивилась у вікно думки знову перескочили на генерального директора. Як він впевнено притискав її до себе. Здавалось потилиця ще пам’ятає сулу його пальців. – Я піду. Не вистачало спізнитись в перший робочий день.

- Чекай проведу тебе до виходу, - мати встала, накинула блакитний махровий халат.

Вони дійшли коридором до дверей, що вели на сходи. В цю ранішню пору по коридору снували хворі, що йшли на маніпуляції .З маніпуляційного кабінету виходили притримуючи сідниці. Пройшла санітарка в відром  і шваброю. Різко запахло хлором.

Медсестра з пом’ятою зачіскою, за столом в холі дописувала щось в журналі.

Віра ненавиділа все, що пов’язано з лікарнями. Вона жила в опіковому відділенні пів року. І дарма, що їй було лише кілька років від роду. Відраза до медицини залишилась на все життя.

- Після обходу напишеш мені? – запитала Віра.

- Обов’язково, - Антоніна Микитівна притисла доньку до грудей. – Яка ти у мене вже доросла.

Віра чмокнула матір в суху щоку, і вибігла з відділення геть. На свіже повітря, подалі від зелених стін задухи. Ніби з тюрми на волю вирвалась.

***

В прийомній вже тріщав телефон. Антон влетів, стискаючи паперовий стаканчик з кавою, відсьорбуючи на ходу вже ледве теплий напій

- Алло! – вхопив слухавку стаціонарного телефону. І хто таким користується ще?

- Томочко! Утюськіна на проводі, жекеха! Де ваші архаровці з піском? На Шевченка все розрито третій день, - заторохтіло на тому кінці проводу.

- Поставка піску була вчора, - буркнув Антон, обриваючи вранішній потік слів, що линув із начальниці житлово-комунального відділу міської ради.

- А це не Тома, - зробила очевидний висновок Утюськіна. – А я куди потрапила?

- «Спецбуд», Тамара Олексіївна на лікарняному, - заспокоїв жінку Антон.

- Молодий чоловіче, передайте своєму шефу, що якщо до вечора на Шевченка не почнуть класти плитку, я йому акт до Нового року підписувати буду! – гаркнула зовсім іншим тоном  Утюськіна, і кинула слухавку.

Поки Воков говорив з нею, вже двічі світився офісний мобільний. На простому зеленому дисплеї кнопочного телефону висвітлювалось «Максимка». І Волков навіть не брався здогадуватись, хто це у Тамари Олексіївни так підписаний.

Знову задзеленчав стаціонарний телефон. Ну це вже ні в які ворота не лізло! Антон спопелив апарат поглядом, але той навіть пілікати не припинив.

Забувши про каву, Волков рішуче двинувся в прийомну до Жидкіна.

Спочатку в очі кинувся великий букет жовтих хризантем. Це ще що таке?

- Добрий ранок, - буркнув Антон Вірі, яка визирнула із-за квітів. Їй дуже пасувала зачіска із зібраним волоссям. Так обличчя було виразнішим – лінія високих вилиць, розліт темних брів, і великі горіхові очі. По верхній повіці, підкреслюючи лінію  вій ішла тоненька кокетлива стрілочка. – В честь чого квіти?

- Дмитро Валентинович подарував, - розгублено відповіла Віра, побачивши що блакитні шефові очі метають блискавки.

Тверді губи стиснуті в жорстку лінію, і в цілому зразу видно, що Антон Павлович чимось незадоволений з самого ранку. Отак зустріч. Вона уявляла все, що завгодно, тільки не це. А Волков більше не дивлячись, на дівчину прокрокував в кабінет до друга.