Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

яких хотіли, жінок і поклали їх на сніг або мали їх на купі колод. Жінки, здавалося, до такого звикли і не опиралися. У них була своя бригадирка, але вона проти таких вторгнень не заперечувала. Справді, здавалося, що це стало майже частиною її роботи»[1149]. Лев Разгон теж розповідає історію світловолосої дівчини, яку він побачив, коли та підмітала двір табірної медичної частини. На той час він був вільним працівником, прийшов у гості до знайомого лікаря, і йому, хоч він і не був голодний, запропонували щедру вечерю. Він віддав їжу дівчині, «їла вона тихо і акуратно, було в ній ще багато відчутно-домашнього, вихованого сім’єю». Вона нагадала Разгону його власну доньку:

«Дівчинка поїла, акуратно склала на дерев’яну тацю посуд. Потім підняла сукню, стягнула з себе труси і, тримаючи їх у руці, повернула до мене неусміхнене своє обличчя.

— Мені лягти, чи як? — запитала вона.

А потім, не зрозумівши, а ще потім злякавшися того, що зі мною відбувається, так само — без усмішки — виправдовуючись, сказала:

— Мене ж без цього не годують…»[1150]

У таборах також траплялося, що деякі жіночі бараки ставали не чим іншим, як відвертими борделями. Про один такий пише Солженіцин:

«Він — невимовно брудний, непорівнянно брудний, запущений, у ньому важкий запах, вагонки — без постілі. Існувала офіційна заборона чоловікам гуди заходити — але вона не дотримувалася і ніким не перевірялася. Не тільки чоловіки туди йшли, але валили й малолітки, хлопчики по 12–13 років ішли туди навчатися… Все відбувалося цілком природно, на очах і відразу у кількох місцях. Тільки явна старість або явна потворність були захистом жінки — і більше ніщо»[1151].

І разом з тим — прямо всупереч історіям про грубий секс і вульгарність — у багатьох спогадах розповідаються рівною мірою неймовірні історії табірного кохання; деякі з них починалися з простого прагнення жінки якось себе захистити. За своєрідними правилами табірного життя жінкам, які мали «табірних чоловіків», інші чоловіки зазвичай давали спокій — таку систему Герлінг характеризує як одну зі специфічних особливостей таборів[1152]. То не обов’язково були «шлюби» рівних: часом поважні жінки жили зі злодіями[1153]. Не завжди, пише Ружневич, вибір був вільним. Незважаючи на це, такі «шлюби» було б цілком правильним вважати проституцією. Швидше, як пише Фрід, це були «шлюби з розрахунку» — «які водночас іноді були і шлюбами, грунтованими на коханні. Навіть коли вони починалися із суто практичного розрахунку, в’язні ставилися до них дуже серйозно. «Про цю більш чи менш тимчасову коханку зек говорив "моя дружина", — пише Фрід — А вона називала його "мій чоловік". Це говорилося не жартома: табірний зв’язок робив наше життя якимось людянішим»[1154].

І, хоч як це дивно, в’язні, що не були геть виснаженими, справді прагнули кохання. У спогадах Анатолія Жигуліна є історія про його любовний зв’язок з молодою політичною ув’язненою німкенею, «невисокою, синьоокою, золотоволосою Мартою». Пізніше він дізнався, що вона народила дівчинку, яку по батькові записала Анатоліївною. (Це було восени 1951 року, а після смерті Сталіна було оголошено амністію іноземних в’язнів, і Жигулін гадає, що «Марта з дитиною, якщо не сталося якогось нещастя, поїхала додому»[1155]). Мемуари табірного лікаря Ісаака Фогельфангера місцями читаються, як любовний роман, герой якого мусить маневрувати між небезпеками зв’язку з дружиною табірного начальника і втіхами справжнього кохання[1156].

Позбавлені всього люди так прагнули людських відносин, що деякі заводили міцні платонічні зв’язки, які підтримувалися листуванням. Це найбільше стосується кінця 1940-х років і особливих таборів для політичних в’язнів, у яких суворо дотримувалися провила розділення чоловіків і жінок. В одному такому таборі, Мінлагу, жінки і чоловіки обмінювалися записками через товаришів з табірної лікарні, яка була спільною для чоловіків і жінок. В’язні також влаштували таємну «поштову скриньку» у залізничній робочій зоні, де працювали жіночі бригади. Кожні кілька днів якась жінка із залізничної бригади казала, шо щось забула вдома чи ще щось, ішла до цієї скриньки, забирала листи і залишала відповіді. Пізніше їх забирав хтось із чоловіків[1157]. Існували й інші способи: «У призначений час певна особа з однієї зони перекидала через огорожу листи чоловіків жінкам і жінок чоловікам. Такою була "поштова служба"»[1158].

Такі листи, як згадує Леонід Сітко, писалися маленькими літерами на маленьких аркушиках паперу. Всі підписувалися вигаданими іменами: він — «Гамлетом», його подруга — «Марсіанкою». Їх «познайомила» інша жінка, яка розповіла йому, що їй дуже тяжко через те, що після арешту у неї забрали маленьку дитину. Він почав їй писати, їм вдалося навіть одного разу зустрітися у занедбаній шахті[1159].

Інші у пошуку близькості винаходили ще незвичайніші методи. У Кенгірському особливому таборі — майже всі політичні, позбавлені будь-яких контактів зі своїми родинами, друзями і дружинами чи чоловіками, що залишилися вдома, — були в’язні, які підтримували зв’язки з іншими в’язнями, так ніколи з ними очно і не зустрівшись[1160]. Дехто одружувався через стіну, яка розділяла чоловічий і жіночий табори, жодного разу не бачивши свого обранця. Жінка стояла з одного боку, чоловік з іншого; лунали голоси, а в’язень-священик записував подію на шматку паперу.

Таке кохання вижило, навіть коли табірна адміністрація добудувала стіну вище, покрила її колючим дротом і заборонила в’язням до неї наближатися. Пишучи про ці шлюби всліпу, Солженіцин залишає свій цинізм, з яким він описує майже все інше у табірному житті: «У цьому єднанні з незнайомим в’язнем за стіною… мені чується хор ангелів. Це — як безкорисливе споглядання небесних світил. Це надто високе для віку розрахунку і джазу з підскоками…»[1161]

Якщо кохання, секс, згвалтування і проституція були частиною табірного життя, то так само його частиною були вагітність і народження дітей. Поряд з шахтами і будмайданчиками, лісоповальними бригадами і штрафними ізоляторами, бараками і вагонами для худоби у ГУЛАГу також були свої пологові будинки і табори для матерів з дітьми — як і дитячі ясла для маленьких дітей.

Не всі діти у цих закладах були народженими в таборах. Деяких «арештовували» разом з їхніми матерями. Принципи таких арештів неясні. Розпорядження від 1937 року щодо арештів дружин і дітей «ворогів народу» прямо забороняє арештовувати вагітних жінок і матерів з грудними дітьми[1162]. З іншого боку, в наказі від 1940 року говориться, що діти можуть залишатися з матерями до півторарічного віку, «поки вони не припинять годуватися материнським молоком», після