Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

На практиці і вагітних, і матерів з грудними дітьми регулярно арештовували. Під час звичайного огляду новоприбулого етапу один табірний лікар виявив жінку, в якої почалися болісні перейми. Її арештували на сьомому місяці вагітності[1164]. Іншу жінку — Наталю Запорожець відправили на етап на восьмому місяці вагітності: після поїзда і кузовів машин вона народила мертву дитину[1165]. Артистка і мемуаристка Єфросинія Керсновська допомагала приймати пологи прямо в етапному поїзді[1166].

З батьками також «арештовували» і маленьких дітей. Одна ув’язнена в 1920-х роках жінка написала в’їдливого листа Дзержинському, дякуючи йому за «арешт» її трирічного сина: тюрма, як писала вона, краща за дитячий будинок, який вона назвала «фабрикою з виробництва ангелів»[1167]. Сотні тисяч дітей фактично арештовувалися разом зі своїми батьками під час двох великих хвиль депортацій, першої — куркулів на початку 1930-х років, і другої — «ворожих» народів і національних груп під час Другої світової війни.

Шок від цього нового становища залишився у цих дітей на все їхнє життя. Одна ув’язнена полячка згадувала, що в її камері з жінкою був трирічний син: «Хлопчик добре поводився, був ввічливий і тихий. Ми, як могли, розважали його історіями і казками, але він час від часу перебивав: "Ми в тюрмі, так?"»[1168]

Через багато років чоловік, що був дитиною висланий разом з батьками — депортованими куркулями, згадував дорогу у вагоні для худоби: «Люди дичавіли… Скільки днів ми їхали, не знаю. У вагоні семеро померли. Ми доїхали до Томська, і нас забрали, кілька сімей. Також з поїзда зняли кілька трупів, діти, молоді і старші люди»[1169].

Незважаючи на тяготи, були жінки, які умисно, навіть цинічно вагітніли у таборах. Зазвичай це були жінки-злодійки або засуджені за дрібні правопорушення, які таким чином хотіли уникнути тяжкої праці, отримувати трохи кращу їжу і, можливо, скористатися амністією, які періодично оголошувалися для матерів з маленькими дітьми. Такі амністії — одну з них, наприклад, було проголошено 1945 року, ще одну 1948-го — зазвичай не поширювалися на жінок, засуджених за контрреволюційні злочини[1170]. «Вагітність могла полегшити життя», — розповідала мені Людмила Хачатрян, пояснюючи, чому жінки з радістю спали зі своїми тюремниками[1171].

Ще одна жінка згадує, що до неї дійшла чутка, що звільнятимуть усіх жінок з немовлятами — на тюремному жаргоні «мамок». Для цього вона навмисно завагітніла[1172]. Надія Йоффе, яка завагітніла після зустрічі з чоловіком, пише, що її товаришки по табору у магаданських «вогких ясельних бараках» просто «не мали жодних материнських інстинктів» і кидали своїх дітей, як тільки могли це зробити[1173].

Не викликає подиву, що не всі жінки, які вагітніли в таборі, бажали народжувати. Адміністрація ГУЛАГу, як видається, ставилася до дозволу на аборти неоднозначно: часом їх дозволяла, а іноді наказувала давати за спробу аборту додатковий термін ув’язнення[1174]. Нез’ясованою залишається також їх кількість, тому що писали про них рідко: в десятках інтерв’ю і спогадів я читала або чула про аборти лише двічі. В одному інтерв’ю Анна Андреєва розповіла мені про жінку, яка «засунула у себе цвяхи і сіла працювати за швейною машиною. Врешті-решт у неї почалася сильна кровотеча»[1175]. Ще одна жінка розповідає у своїх спогадах, як табірний лікар намагався перервати їй вагітність:

«І ось уявіть собі картину. Ніч. Темно… Андрій Андрійович намагається зробити мені аборт рукою, намащеною йодом, без інструментів. Але він так нервує, так хвилюється, що нічого в нього не виходить. Біль не дає мені вдихнути, але я терплю без стогонів, щоб хтось не почув. "Облиш!" — кажу я нарешті у знемозі, і вся процедура відкладається ще на дві доби. Нарешті все вийшло — грудками, із сильною кровотечею. Так ніколи я й не стала матір’ю»[1176].

Але були жінки, які хотіли народжувати, і часто їхня доля теж була трагічною. Всупереч усьому, що було написано про егоїзм і продажність жінок, які вагітніли і народжували в таборах, свідчить історія Хави Волович. Її було арештовано 1937 року за політичним звинуваченням; у таборах вона була дуже самотня і прагнула мати дитину. Хоча ніяких особливих почуттів до батька її дочки Елеонори вона не мала, Хава Волович народила 1942 року в таборі, де не було жодних спеціальних можливостей для матерів:

«Нас було три мами. Нам виділили невелику кімнатку в бараку. Клопи тут сипалися зі стелі і стін, як пісок. Усі ночі без перестанку ми оббирали їх з дітей. А вдень — на роботу, доручивши малюків якій-небудь актованій бабусі, яка з’їдала залишену дітям їжу».

Незважаючи на це, пише Волович,

«цілий рік я ночами стояла біля дитячого ліжечка, оббираючи клопів, і молилася. Молилася, щоб Бог продовжив мої муки хоч на сто років, та не розлучав з дочкою. Щоб, нехай жебрачкою, нехай калікою, випустив із ув’язнення разом з нею. Щоб я могла, повзаючи в ногах у людей і випрошуючи подаяння, виростити і виховати її. Але Бог не відгукнувся на мої молитви. Як тільки дитина почала ходити, як тільки я почула від неї перші, такі приємні для слуху, такі чудові слова — "мама", "мамиця", як нас у зимову холоднечу, одягнених у дрантя, посадили в теплушку і повезли в "мамочний" табір, де моя ангелоподібна товстушка із золотими кучериками скоро перетворилася на бліденьку тінь з синіми колами під очима і запеченими губками».

Волович спочатку поставили у лісоповальну бригаду, а потім послали на роботу на лісопильню. Ввечері вона приносила додому трохи дров, які віддавала няням з дитячого будинку. За це їй іноді дозволяли бачитися з дочкою і в якийсь інший, крім дозволеного, час.

«Бачила, як о сьомій ранку няньки робили побудку малюкам. Сторчаками, стусанами вони піднімали їх з ненагрітих ліжок (для "чистоти" дітей ковдрами не вкривали, а накидали їх поверх ліжечок). Штовхаючи дітей у спинки кулаками і осипаючи грубою лайкою, міняли сорочечки, підмивали крижаною водою. А малюки навіть плакати не сміли. Вони тільки кректали — по-старечому і — гукали. Це страшне гукання цілими днями долинало з дитячих ліжечок. Діти, яким належало вже сидіти чи повзати, лежали на спинках, піджавши ніжечки до живота, і видавали ці страшні звуки, схожі на приглушений голубиний стогін».

На одну няньку припадало сімнадцятеро дітей, що означало, що вона навряд чи мала час перевдягати і годувати всіх дітей, не кажучи вже про якийсь інших догляд:

«З кухні няня