Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

Долоні в Гаррієт були мокрі, а серце билось об груди, наче тенісний м’яч. Тоді вона почула наближення машини нижче по вулиці.

Обоє завмерли. Авто промайнуло повз, не зупиняючись.

— Стара, — почула вона шепіт Гелі, — не дивися вниз. — Він стояв від неї за кілька сантиметрів, не торкався, але від маківки до п’ят випромінював відчутну корону вологого жару, наче силове поле.

Вона обернулася; серед моторошних лавандових сутінків він мужньо показав їй великий палець, а тоді запхав голову й руки у вікно, ніби плавець брасом, і почав протискатися.

Проріха була тісна. На рівні талії він міцно застряг. Гаррієт — лівою рукою стискаючи алюмінієву обшивку, а правою щосили тиснучи на раму вікна — відступила якомога далі, щоб уберегтися від ніг, якими він шалено дриґав. Скіс був невеликий, вона ковзнула й мало не впала, проте спромоглася втриматися в останню мить. Однак не встигла Гаррієт ковтнути слину чи навіть передихнути, як передня половина Гелі з гучним грюкотом завалилася всередину квартири, залишилися стирчати лише кросівки. Після секундної ошелешеної заминки, він заліз повністю.

— Є! — почула його вигук Гаррієт — голос віддалений, превеселий, у знайомому захваті горищної темряви, коли вони навкарачки залазили в картонні фортеці.

Вона запхала голову слідом за ним. Потемки Гаррієт його ледве розгледіла: скручений у клубок, погладжує ушкоджене коліно. Далі, колінкуючи, він незграбно підвівся, поповз до неї, узяв Гаррієт за передпліччя й усією вагою потягнув на себе. Гаррієт втягнула живіт і щосили протискувалася, уфф, метляючи в повітрі ногами, наче Вінні-Пух у кроликовій норі.

Не припиняючи вовтузитися, вона вся беркицьнулася вперед — частково на Гелі, частково на вологий цвілий килим, що віддавав якимсь дном човна. Гаррієт покотом полетіла вперед і з порожнім звуком цюкнулася головою об стіну. Так, вони справді опинились у туалеті, досить невеликому: раковина й унітаз, без ванної, стіни з ДСП, ламінованого під кахлі.

Гелі, що вже зіп’явся на ноги, допоміг їй встати. Підвівшись, Гаррієт відчула оскомистий рибний запах — не цвіль, хоч і переплетений із цвіллю, але гострий, виразний і зовсім відразливий. Стримуючи жахливий присмак на піднебінні, Гаррієт перевела всю дедалі сильнішу паніку в натиск на двері (складані, оббиті обвислим вінілом під дерев’яні волокна), що міцно встряли в пазах.

Двері розчахнулися, і вони попадали одне на одного в більшу кімнату — таку саму затхлу, але темнішу. Дальня стіна віддималася роздутою дугою, що почорніла від димового ушкодження й вигнулася від вологи. Гелі — котрий відхекувався від збудження, безтурботний, наче тер’єр, що напав на слід, — раптом зірвався на рівні від такого гострого страху, що той озвався металічним присмаком на язику. Частково через Робіна й те, що з ним сталося, батьки Гелі все життя його застерігали, що не всі дорослі добрі; деякі (їх небагато, але кілька є) крадуть дітей у їхніх батьків, мордують їх і навіть убивають. Ще ніколи істинність цих слів не вражала його настільки потужно, наче удар під дих; але від смороду й гидотного вигину стін його стало нудити, і всі страшні історії, що оповідали йому батьки (про дітей із кляпами й кайданами в покинутих будинках, підвішених на шворках або замкнених у шафах на голодну смерть) водночас ожили, пронизали його жовтими очима й вищирилися акулячими зубами: клац-клац.

Ніхто не знає, що вони тут. Ніхто — жоден сусід чи перехожий — не бачив, як вони залазили; ніхто не знатиме, що з ними сталося, якщо вони не повернуться додому. Ідучи назирці за Гаррієт, яка впевнено прямувала в сусідню кімнату, Гелі перечепився через електричний шнур і мало не заверещав.

— Гаррієт? — видушив він дивним голосом. Він зупинився в темряві, очікуючи на її відповідь, втупившись у єдине видиме світло — три облямовані вогнем прямокутники, що окреслювали кожне з трьох затулених фольгою вікон, які моторошно витали в пітьмі, — коли зненацька підлога під ним пірнула вниз. Може, то пастка. Звідки вони знають, що нікого нема вдома?

— Гаррієт! — крикнув він. Зненацька йому як ніколи в житті захотілося пісяти, і — вовтузячись із ширінкою й заледве тямлячи, що робить, — він відвернувся від дверей і став дзюрити просто на килим: швидко-швидко-швидко, не роздумуючи про Гаррієт, практично підскакуючи від страждань; бо своїми жвавими застереженнями щодо збоченців батьки Гелі, самі того не відаючи, насадили йому певні дивні ідеї, головно панічне переконання, буцімто поневолювачі не пускають викрадених дітей у туалет, а змушують ходити під себе, хай де вони перебувають: прив’язані до брудного матраца, замкнені в багажнику автомобіля, поховані в труні з трубкою для дихання…

«Отак», — подумав він, мало не марячи від полегшення. Навіть якщо реднеки його катуватимуть (відкидними ножами, пневмомолотками, чим завгодно), то принаймні не потішатимуться з того, як він обмочується. Тут він почув щось позаду, і серце забуксувало, наче авто на ожеледиці.

Але то була лише Гаррієт — з великими чорнильними очима, хоч сама на тлі дверей здавалася страшенно дрібною. Гелі так втішився, угледівши її, що навіть не задумався, чи бачила вона, як він пісяє.

— Ходи подивишся, — сухо зронила вона.

Своїм спокоєм вона пересилила його страх. Гелі пішов за нею в сусідню кімнату. Щойно ступив крок усередину, у ніс йому вдарив такий потужний мускусний сморід гнилі — як він його не розпізнав? — що хлопчик відчув його буквально на смак…

— Йосип босий, — просичав він, прикриваючи долонею ніс.

— Я ж казала, — чванливо відповіла Гаррієт.

Під слабеньким світлом виблискували коробки — цілі гори, стільки, що вкривали мало не всю підлогу. Перламутрові ґудзики, осколки дзеркала, голівки цвяхів, стрази й товчене скло — усе дрібно мерехтіло в потемках, наче в піратському гроті зі скарбами грубі морські скрині, всіяні щедрими безладними розсипами