Читати книгу - "Василь Стус: життя як творчість"

Розпочиналися Стусові таборові університети, де він був водночас учнем і вчителем. І новим знайомим було прикро, що їх дороги розходяться.

Вловивши невисловлене питання у погляді Семена Глузмана, чи не потрапимо, мовляв, до одного табору, офіцер КДБ не стримався:

— Не сподівайтесь.

БІБЛІОГРАФІЯ

1. Кримінальна справа № 47 по обвинуваченню Стуса Василя Семеновича у вчиненні злочину, передбаченого ст. 62 ч. 1 Карного кодексу УРСР. В 12 томах. — Зберігається в архіві СБУ: № 67298 фп.

2. Нецензурний Стус. Книга у 2-х частинах / Упорядкування Богдана Підгірного. — Тернопіль: Підручники і посібники, 2002, 2003, 336 + 320 с.

3. Рогачев П., Свердлін М. Нации — народ — человечество. — Москва, 1967.

4. Маланчук В. Торжество ленінської національної політики. — Л., 1963.

5. Український історичний журнал, 1966. — ч.11.

6. Євдокименко В. Критика ідейних основ українського буржуазного націоналізму. — К., 1967.

7. Солженицын А. Миниатюры. Озеро Сегден. — Машинопис.

8. Чубай Григорій. Постать голосу. — Самвидавна збірка.

9. Холодний Микола. Крик з могили. — Самвидавна збірка.

10. Костенко Ліна. Поезії. — Смолоскип.

11. Вибраний Казімір Едшмідт. — Мюнхен, 1960.

12. Крутой маршрут. Хроника времен культа личности. — Машинописний текст.

13. Брайчевський М. Ю. Приєднання чи воз'єднання? (Критичні замітки з приводу однієї концепції). — Машинописний текст.

14. Дзюба Іван. Інтернаціоналізм чи русифікація. — Фотокопія книжки.

15. Костенко Ліна. Зоряний інтеграл. — Машинопис збірки.

16. Андієвська Емма. Базар. — Мюнхен, 1967.

17. Калинець Ірина. Підсумовуючи мовчання: [Саморобна збірка поезій]. — Л., 1970.

18. Вовк Віра. Каппа Хреста. — Сучасність, 1969.

19. Юнг К. Г. Архетип в символике сновидений. — Фотокопія фрагменту книжки.

20. Стус Василь. Твори у чотирьох томах (шести книгах). З додатковими 5 і 6 (удвох книгах) томами. —Л.: ВС «Просвіта», 1994—1999.

21. Москалець Костянтин. Людина на крижині. Літературна критика та есеїстика. — К.: Критика, 1999, 256 с.

22. Василь Стус в житті, творчості, спогадах та оцінках сучасників / Упорядкували і зредаґували Осип Зінкевич і Микола Француженко. — Балтимор — Торонто: Укр. Вид-во «Смолоскип», 1987, 463 с.

ЕПІЛОГ

(1972—1985)

«Упродовж усієї історії 99 % митців були служками можновладців: виконували їхні забаганки, маючи за те змогу добре жити (тобто паразитувати). Митці губили принциповість свою, діставали, як поденний наряд, те, що згодом стало зватися закономірністю мистецтва. А народ упосліджений творив свою культуру, часом — ніби культуру… програючи на одному… але й виграючи на іншому (дусі, що відкривався примітиву й утікав від холоду академічного)».

(Василь Стус)

До цього часу залишається незрозумілим, чому в 1972 державним чиновникам СРСР забаглося робити з Василя Стуса ворога. Все своє життя він шукав сфери, в якій міг би з найбільшою користю служити народові, але такої можливости так і не отримав. Відтак — хочеш не хочеш — довелося йти шляхом дедалі непримиреннішого протистояння, в якому на одному боці був державний апарат примусу, а на іншому — воля людини, яка поклала собі — будь-що-будь — зберегти своє чесне ім'я.

Та й як вибачити (не змиритися чи забути, а саме вибачити) сльози батька та матері, розпач дружини, неможливість у найбільш плідний період життя займатися улюбленою працею. Коли надто довго щось доводиться робити всупереч обставинам, то, виявляється, навіть до цього звикаєш і або ламаєшся, або виробляєш здатність іти супроти течії.

«Коли життя забрано, крихтя — не потребую», — кидав Василь Стус ув обличчя кагебістам і наглядачам, які до останніх днів татового життя пильно наглядали за виліпленим власноруч ворогом.

З 1973-го починається період мого, сказати б, неусвідомленого спілкування з людиною, яку маю за честь називати батьком.

Пам'ятаю, як мама кілька років приховувала від мене, що тато — у в'язниці. Їй надто важко було знайти необхідні слова, аби пояснити маленькому хлопчикові, чому його тато, який нікому не робив зла, знагла опинився поруч із ґвалтівниками, забродами, шахраями й бандитами. Їде з ними в одному вагоні, їсть одну баланду, носить подібний одяг, дихає одним повітрям.

Після татового арешту дуже хворів «дєдя», Василь Карпович Попелюх, мамин тато. Тривалий час лікувалася й мама, а я чомусь дуже боявся лишатися у квартирі сам, надриваючи голос і страшенно потерпаючи, що сюди знову прийдуть оті «злі дяді», які забрали батька з собою. Наприкінці 1973-го загострилася хвороба бабусі Олі — маминої мами, й на початку 1974-го вона померла.

Мама ж якось одразу з дуже привабливої молодої жінки перетворилася на жалібницю, яка видивляє очі за мужем. На перші побачення в Мордовію вона їздила сама. Мені ж на запитання — коли повернеться тато? — відповідала, що він у тривалому відрядженні. Лише зрідка читала (класу, напевно, із другого чи третього) шматочки татових листів, а я все не міг зрозуміти, чому ж так затягується його таке тривале «відрядження».

Влітку 1974-го я дізнався правду від сусіди Мішки Ситницького: мій тато — «ворог народу». Мішка, єврей за національністю, був тоді моїм найближчим приятелем.

Якось, коли ми гралися в нас удома, він поцупив з моєї скарбнички три чи чотири металеві рублі, якими я необачно вихвалявся, і заховав їх у дровах, в іншому кінці великого двору, поруч з сараями. Йому, очевидно, стало соромно, що він вкрав гроші, а тому з дитячою безпосередністю він прибіг наступного дня до мене і, геть зіпрілий, випалив: «Дімка, я там рубль нашьол. В дровах. Пашлі, там єщє што-то блєстєло». Ми наввипередки побігли туди, але він знав де шукати, а я — ні.

Усе це могло б так і залишитися прикрим епізодом, аби того ж дня я не завважив (треба ж було показати Мішці, що в мене є нічим не гірші рублі!), що з моєї скарбнички пропали рублі з такими ж малюнками, як він знайшов. Я чомусь дуже цінував ці п'ять-шість залізячок, і якось відмовився навіть дати їх мамі навіть тоді, коли їй ні за що було піти до магазину.

Спершу було дуже образливо. Я навіть плакав, але потім вирішив, що таких збігів не буває. Звісно, ми билися. Не пам'ятаю, хто переміг, але коли про це довідалися батьки (його бабуся навіть повертала мені якісь паперові рублі, але кому з біса вони були потрібні?), то Мішка, вочевидь повторюючи їхні слова, жбурнув мені межи очі:

— Ти — син «врага народа».

Я страшно плакав тоді й мама довго пояснювала мені, чому мій тато у в'язниці. З Мішкою, звісно, ми перестали товаришувати. Принаймні наше спілкування стало значно обмеженішим, але натомість я почав інколи писати татові листи. Великими незґрабними літерами виводячи «Дорогий тату…» й повідомляючи про свої скромні успіхи в навчанні. Батько дратувався від моїх оцінок, але тривалий час не надавав цьому особливого значення, або ж, що ймовірніше, гасив