Читати книгу - "Чужим життям, Ганна Зюман"

Було нестерпно душно. Відкинувши ковдру, я обережно вибралася з обіймів Альберта та, намагаючись його не розбудити, сповзла з ліжка. Він стривожено ворухнувся, але я вчасно здогадалась підкласти йому свою подушку. Уткнувшись у неї носом і трохи потискавши, Альберт заспокоївся.

Прослизнувши навшпиньки у вітальню, я відчинила вікно та тихенько покликала:

— Весто.

— Ти зважилася, — не скільки питанням, скільки твердженням пролунало за моєю спиною.

— Альберт не прокинеться? — кивнула я головою у бік спальні.

— До ранку не повинен, — поспішила запевнити Веста. — То ти готова?

— Ні, — чесно зізналася я, — але боюся, що далі буде тільки гірше. Ти знаєш, що зі мною сталося сьогодні?

— Зараз не варто думати про це. Якщо ти наважилася, то треба поспішати.

Я глибоко зітхнула.

Йти не хотілося.

Ні, не так. Йти було боляче. Але далі могло бути ще болючіше.

Я пам'ятала, як прокляла Верховного мага, хоч і дивилася на все, що відбувалося, наче збоку. Я чула слова Альберта королю, хоч те, що відбувалось, здавалося сном. Але я знала, що це не сон. Якщо я не хочу зрадити себе, я повинна піти, дати Альберту свободу, дати йому шанс на нормальне життя.

— Як думаєш, куди мені найкраще податися?

Веста помовчала, задумливо подивилася на мене, а потім відповіла:

— На батьківщині твого кота дуже гарно.

— Ну що ж, давно я не мандрувала.

Я не могла піти просто так, це було б безчесно стосовно Альберта. Адже він, по суті, не був винний, мало того — чинив як справжній чоловік, твердо впевнений у тому, що знайшов свою жінку.

Попри на всі владні замашки Аля, я давно перестала обманювати себе тим, що цікавлю його виключно як джерело. Я не сліпа, тож бачила, як він дивиться на мене.

Тим болючіше...

Діставши папір, я написала лише два слова. Пояснювати, чому я йду, було безглуздо, адже будь-яке слово тільки підстьобне Альберта до пошуків мене. Тож, подумавши, додала до записки ще два. Нехай уже краще вважає мене стервом — може, так йому буде легше.

Зволікати не можна, ще трохи, і я передумаю, а передумувати мені не можна.

Залишивши на столі записку, пішла до кімнати Баса.

— Гей, соня, вставай, — тицьнула я пальцем у бік кота, що безбожно хропів.

— Мау-у? — ображено подивився той на мене сонними очима.

— Ми йдемо.

— Куди? — кіт продовжував здивовано вирячитися на мене, поки я рилась у шафі.

— До тебе додому.

Сумки були готові ще місяць тому, як і шлейка для їхнього кріплення на Басі.

— А хіба-а-а ми не вдо-о-ома?

— Басику, сонце, ми збігаємо. Усік?

— Ні-і-і. А наві-і-іщо-о-о?

— Так треба, — я плюхнула сумки зверху на кота. — Устань, застебнути треба.

— Навіщо?

— Потім! — психанула я. — Виберемося за місто — поясню. А зараз, любий мій, будь такий добрий, дай мені на тебе забратися та винеси мене з цього міста так, щоб жодна зараза нічого не запідозрила.

Все ж кіт у мене розумниця, хоч нічого й не зрозумів, але ковзнув з вікна як тінь і нечутно помчав по дахах будинків.

Зупинитися Басу одразу за містом я не дозволила. Першого дня нам треба було піти якнайдалі. Бас все ще не розумів, навіщо мені так терміново знадобилася його батьківщина та чому я вимагаю уникати доріг та поселень, але не суперечив.

Вітальня жриці Благословення

Заплющити очі, глибоко вдихнути та повільно дорахувати до десяти. Так робила вона, коли їхні сутички загрожували перерости на щось більше.

Один.

Після цього вона завжди різко змінювалася.

Два.

Не завжди на краще.

Три.

Принаймні для нього.

Чотири.

Її помста завжди була особливо химерною.

П'ять.

І не лише помста.

Шість.

Вона завжди була непередбачуваною.

Сім.

Надто жвавою.

Вісім.

Захопливою.

Дев'ять.

Як ковток джерельної води в полуденну спеку.

Десять.

Альберт розплющив очі.

Зараз найголовніше було заспокоїтися та повернути холоднокровність. Альберт зібрався сісти, але з подивом виявив, що сісти нікуди. Від меблів залишилися тільки тріски та обгорілі головешки.

Коли він встиг це зробити?