Читати книгу - "Василь Стус: життя як творчість"

За кілька місяців до свого повернення в Київ, незадоволений моїми «успіхами» (футбол — замість школи, вулиця — замість інтелектуального середовища, спорт — замість театру), батько написав мені дуже різкого листа, на що я відповів ще більш різким.

Коли наприкінці серпня 1979-го ми зустрічали літак із Москви, на якому мав прилетіти тато, я все ніяк не міг уявити, як обійму майже невідому мені людину, яка вийде назустріч.

Окрім мене, в аеропорту була мама, її сестра Олександра, Маргарита Довгань, може, ще хтось. Я підійшов до тата останнім. Подав руку. Силувано обнялися.

Їхали додому на таксі — неймовірна розкіш на мої тодішні уявлення.

Тато дуже переймався, що повертатися довелося не на Львівську, а на Чорнобильську, куди нас переселили в багатоповерховий мурашник за півроку до його повернення. І хоча це було майже поруч, але й для мене, і для нього та квартира, схоже, так і не стала рідною, хоча за дев'ять місяців умовної київської «волі» він навів у ній сякий-такий лад.

Сподівання на кількамісячну відпустку (на рудні тато їх не брав) так сподіваннями й залишилися. Через тиждень після його повернення до нас почав ходити міліціонер:

— Здраствуйтє, Васілій Сємйоновіч. Когда начньотє работать? Не забивайте, ви под надзором, потому шо так і нє ісправілісь.

Батька дратував покалічений російсько-український суржик ґнома в міліцейській формі. І вже на другий чи третій візит він перестав його пускати в квартиру, і я з цікавістю спостерігав, як міліціонер намагається зайти бодай в коридор, а тато вимагає у нього для цього постанови прокурора.

За кілька тижнів батько змушений був почати працювати на заводі «Паризької комуни», де тягав важкі чавунні опоки. Після зміни набряклі вени його ніг набували загрозливого темно-червоного кольору, подекуди трансформуючись у доволі широкі потворні пасма. Навіть мені дивитися на це було страшно.

Після зміни він був по три-чотири години лежав на ліжку, бо не мав сил навіть сидіти. Вечорами ж, увімкнувши улюблених Шопена, Моцарта, Бетговена, Баха чи Перґолезі, довершував працю свого життя — збірку «Палімпсести». Книгу, за яку 1985 року голова Нобелівського комітету Генріх Бьолль висунув Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії. Власне, навіть не за всю книгу, а лише за півсотні її віршів, перекладених Анною-Галею Горбач майже як підрядники й виданих окремою книжкою: відсторонені образки буття, уже позбавлені, на відміну від «Часу творчости», безпосереднього чуттєвого досвіду. «Палімпсести» — це густий змістовно, дещо засухий емоційно вистояний текст мужа, який давно перейшов потребу переплавляти в текст надміру індивідуальні враження чи емоції.

Це — майже закрита для стороннього герметична книга віршів, яку можна назвати метафізичною книгою буття людського духу, приреченого виростати всередину.

Отак собі й живу, позбулий часоплину,

і рідну Україну не кличу не зову.

В невільницьких шляхах відмарилось поволі,

вже не шумлять тополі у мене в головах.

І рідний Київ мій у золото гучливе

не вдарить шанобливо і не окрилить мрій,

медяні гуки бань стар-княжої Софії

не оживлять надії і чару повертань.

Отак собі й живу, неначе лист опалий,

лиш місяць гострожалий насуплює брову.

Таке твоє життя і просте і нехитре,

кульбабою на вітрі під буряне виття.

Та рідний син біжить — пустився з крутояру

на радість і на кару — аж вся земля дрижить.

Оце ти й є моя, дружина і вітчизна,

і трунок і трутизна, і смертна течія.

На певну герметичність Стусових віршів звертав увагу ще Юрій Шевельов — автор передмови до першого видання «Палімпсестів». Втім, незрозумілість поетових віршів пояснюється не лише цим. Часто тексти «Палімпсестів» так химерно творяться з перестояних і майже забутих образків, що при першочитанні про сприйняття змісту доводиться забувати, сприймаючи мелодику, настрій, звукопис твору. І лише після четвертого-п'ятого прочитання деякі вірші починають «відкриватися»… Проте «Палімпсести» можна збагнути лише так. Сучасні формальні методики досліджень мало освітлять зміст Стусових віршів, які стають прозорими й зрозумілими лише тоді, коли корелюють з реальним епізодом його життя чи настрою.

Зокрема, ось як відлився в поезії Стуса спогад про «довге» (цілу добу!) побачення з дружиною в таборі:

* * *

Ти тут. Ти тут. Вся біла, як свіча —

так полохко і тонко палахкочеш

і щирістю обірваною врочиш,

тамуючи ридання з-за плеча.

Ти тут. Ти тут. Як у заждалім сні —

хустинку бгаєш пальцями тонкими

і поглядами, рухами палкими

примарною ввижаєшся мені.

І враз — ріка! З розлук правікових

наринула, найшла і захопила.

Та квапилася моторошна хвиля

у берегах, мов коні, торопких.

Зажди! Нехай паде над нами дощ

спогадувань святошинських, пречиста.

О залишись! Не смій іти до міста

занудливих майданів, вулиць, площ.

Ти ж вирвалася, рушила — гірський

повільний поповз, опуст, розпадання

материка, раптовий зсув і дляння,

і трепет рук, і тремт повік німий.

Пішла — туннелем довгим — далі — в ніч —

у морок — сніг — у вереск заметілі,

Тобі оббухли слізьми губи білі.

Прощай. Не озирайся. І не клич.

Прощай. Не озирайся. Благовість

про тогосвітні зустрічі звістує

зелена зірка вечора. Крихкий

зверескнув яр. Скажи — синочок мій

нехай віка без мене довікує.

Прощай. Не озирайся. Озирнись!!!

І так — у кожному вірші, де в кожному образі чи деталі приховано невідчитану інформацію про людину, яка примусила світ рахуватися з фактом своєї присутности на цій землі. Втім, мають рацію й ті, хто воліє за краще віддатися чарам Стусового звукопису, за яким проступає глибше — чуттєве — знання.

* * *

Віддай мені своєї смерти частку,

візьми од мене часточку життя,

і вдвох уникнем самоти, мов пастки,

і не потрібно буде вороття

у проминуле, що майбутнім стало,

в вельможний нескінченний сон степів.

Та за тобою небо запалало

овогнене грозою стожалів.

Користаючись перепочинком, батько щодень множив автографи й змісти збірки, ніяк не знаходячи остаточного варіанту, а може й свідомо залишаючи варіанти не лише окремих віршів («Гойдається вечора зламана віть» налічує принаймні п'ять-сім варіантів основного тексту), а й самої збірки, яка видозмінюється в залежності від часу — «маґаданська» версія «Палімпсестів», «київська», «повний корпус віршів», сталі віршовані цикли (порядок віршів у таких циклах завжди незмінний), які поет по-різному компонував між собою. Дві частини корпусу збірки «Палімпсестів» були ним, в основному, завершені. Третю він не встиг зробити навіть начорно.

Між двома термінами найчастіше