Читати книгу - "Чужим життям, Ганна Зюман"

Цілий день і всю наступну ніч ми мчали лише з короткими зупинками. На світанку я мало не впала з Баса, бо заснула прямо на ходу.

Довелося зупинятися.

Залишалося лише сподіватися, що ми подолали досить велику відстань, щоб дозволити собі нормально відпочити.

Ще раніше, все обмірковуючи, я вирішила, що пересуватимемося вночі, а вдень відпочиватимемо. Для Баса це не було проблемою, а зайві свідки нам ні до чого.

— Нам треба поїсти, — позіхаючи та розминаючи м'язи, що затекли від напруги, сказала я Басу. — Зможеш щось зловити? Я поки що багаття розведу.

Бас глянув на мене з осудом.

Розумію, після такої гонитви змусити ще й полювати — просто гора невдячності, але хто знає, що чекає нас попереду, а сухарів, якими я встигла запастися, не так вже й багато, та й ситий ними особливо не будеш.

Щойно Бас зник у висоті дерев, я почала пошук нормального місця відпочинку.

Невеликий ярок з парою повалених дерев здався мені слушним місцем.

Хвала небесам, що кінець літа був сухим, тож мені не довелося вовтузитися з сирим хмизом. Ліс здавався незайманим, а тому зібрати достатню кількість сухих гілок не склало труднощів.

Чудово пам'ятаючи проблеми минулих подорожей із Басом, цього разу я підготувалася ґрунтовно. Тобто папір та аналог місцевих сірників я захопила із запасом. Але все одно з багаттям провозилася досить довго.

Ось не скаут я жодної секунди — подумала, розглядаючи обламані й обпалені нігті.

Бас притягнув якусь дивну подобу тварини, що віддалено нагадувала зайця, тільки розміром з собаку, та, кинувши це щось мені під ноги, миттю розтягнувся біля вогнища.

Я з жахом подивилася на «здобич», згадуючи своє перше куховарство. Тоді я примудрилася її «засмажити», не освіжувавши.

І ось зараз, розуміючи, що мені належить зробити, я усвідомила, наскільки погано себе знаю. Адже я думала, що підготувалася ґрунтовно. Усе врахувала. Навіть мисливський ніж захопила. А ось підготувати свої емоції якось забула.

Я скеля. Я айсберг. Мені не шкода звірят. Це просто м'ясо. М'ясо, яке я маю з'їсти. Потрібно просто зняти цю кляту шкуру та випатрати.

Дідько.

Випатрати!

Ось хто ж знав, що ножа в людину всадити я можу з легкістю, а зняти шкуру з вже мертвої тварини не в змозі. І справа тут зовсім не в крові та кишках…

Долаючи ком, що підступив до горла, я все ж таки зняла шкуру та випатрала зайця. Не без втрат, примудрившись порізатись. Та бог із тим порізом, і не до такого звикла.

Пам'ятаючи, як Грег запікав на багатті іншу здобич, спробувала звести щось подібне.

Палиця-палка, ще палиця-палка й зверху всього цього насаджений на палицю заєць. Заєць уже, до речі, кілька разів виваляний у землі, подекуди обпалений і з прилиплими сосновими голками.

Нічого, наберемося досвіду й, сподіваюся, наступна дичина буде менш схильна до падінь на землю.

Не знаю, якими силами, але зайця я таки засмажила, а не спалила. Бас їв із задоволенням, хоч і називав мене криворукою дурепою.

Що ж, сперечатися не стала. Як не крути, щодо моїх умінь вын правий, добре хоч сіль здогадалася захопити.

Поснідавши, я попросила Баса наламати соснових гілок, щоби не спати на землі. Хоч мій покрив і не пропускає холоду, спати на землі було якось незатишно та твердо.

Коли Бас виконав моє прохання, я влаштувала щось подібне до підстилки, на яку ми й завалилися спати.

Страху, що на нас хтось набреде, не було — звіра я не боялася, а людину Бас почув би навіть у міцному сні.

Прокинулася від відчуття, що на мене хтось дивиться.

Вибравшись з-під лапи Баса, якою він нахабно мене накрив, сіла й зойкнула.

— Ви що, з усього лісу сюди набігли?

Звірі всіх видів і мастей обступили нас з Басом, та навіть не ворухнулися, продовжуючи вирячитися на мене.

Запитувати, з якого це біса вони всі тут зібралися, сенсу не було, але й бажання всіх гладити та чухати теж.

Я тицьнула ліктем у бік сплячого кота. Той повільно потягнувся та неохоче розплющив одне око.

— І? — ліниво потягнув Бас.

— У нас гості, — зітхнула я, — багато гостей.

— А-а-а, ці-і-і, не зверта-а-ай ува-а-аги-и-и, вони вже-е-е годи-и-ини три-и-и ту-у-ут. Спи-и-и. Вони-и-и не чіпа-а-атиму-у-уть.

Ні, ну нормально, га? Як він собі це уявляє? Як я можу заснути, коли на мене дивиться така хай і звірина, але юрба?

Немов зрозумівши мої думки, Бас підвівся, потягнувся і з грізним риком кинувся до натовпу.

Мить, і я засяяла наче сонце. Все-таки який у мене славний котик, ну хто б ще цей натовп спраглих розігнав.

Ем-м... Рівно на десять секунд, через які вся звірина юрба повернулася на свої початкові місця.

Зрозумівши, що розганяти стовпотворіння марно, а тіло ще не прийшло в норму, спробувала знову заснути, ткнувшись обличчям у м'яке хутро Баса.