Читати книгу - "Чужим життям, Ганна Зюман"

Прокинулась від рику, писку та якогось вокхання за моєю спиною.

Спробувала розвернутися, але це виявилося не так легко. Я була затиснута у щось м'яке, гаряче та кудлате, а моя голова була в лещатах чогось… що сопе?

Підскочила, як ошпарена.

Навколо мене, щільно притулившись один до одного, лежали вовки, а там, де була моя голова, лежали ці ж «лісові господарі», наче гігантське віяло, в основі якого щойно була моя голова та їхні носи.

Вони що, в мою голову носами ткнулися, доки я спала?

Ще один рик змусив мене відірватися від епічного видовища та побачити інше, ще більше.

До мене пробивався ведмідь, якого не пускали інші вовки.

— БАС!

Не знала, що в мене такий гучний голос.

— Не кричи, — пролунало за моєю спиною, а всі тварини злякано завмерли на місці. Повернувшись, побачила, що кіт нервово смикає вухами. — Вони не-е-е відста-а-ану-у-уть.

— Та що ж вам усім від мене треба? — мало не плачучи, закричала я.

Вовки здивовано підняли голови, а ведмідь плюхнувся товстою попою на землю зовсім як людина.

Всім від мене щось треба. Навіть у глухому лісі. При цьому нікого не цікавить моя думка. Що Альберта, я мимоволі згадала його фразу про те, що моя думка не має значення, що вовків.

Зазвичай я не страждаю такою нісенітницею, як жалість до себе. Але зараз дуже хотілося, щоб хтось обійняв мене та сказав, що все буде добре, щоб той хтось при цьому не намагався підживитися від мене. Як у дитинстві.

Ні, ні, ні. Стоп! Забула все й миттю привела себе до ладу.

— Значить так, любі мої, — впершись у боки, повернулася до притихлого звірячого товариства. — Зараз всі дружно підняли свої дупи та відійшли на таку відстань, щоб я вас не бачила та не чула. НІКОГО! На заході сонця можете повернутися, я вам чогось хорошого побажаю. Але якщо хоч одна сволота мене розбудить до заходу сонця, я вашому лісу такого набажаю, що Сибірська Виразка здасться вам легким нездужанням. Зрозуміло? — звірі мовчки витріщились на мене. — А тепер всі геть звідси!

Все. Мені можна йти у дресирувальники.

Ви бачили, як бігають ведмеді? Я думала, це неповороткі, але неймовірно сильні хижаки. А ні, це спринтери. Причому ще і які. Втім, судячи з порожнечі та тиші, що раптово настала навколо, спринтером виявився не тільки ведмідь.

Яка краса. Можна нарешті спати далі.

Прокидатися не хотілося. Мені снився ідеальний сон — Альберт та Балі. Ех, так би й спала, потонувши у мріях.

— Ма-у, — потягнувся поруч Бас, перевертаючись на спину, — виспа-а-алася?

— Начебто так, — я теж солодко потяглася. — Нашого зайця не стягли? Перекусити не заважає перед дорогою.

Цікавлюсь не просто так. Адже на вечерю ми залишили більшу частину зайця, а з огляду на раптових гостей ми могли залишитися голодними.

Але мої побоювання були марними — недоїдений заєць був на місці, до того ж поруч із залишками вогнища лежала чимала гора горіхів, ягід, якихось корінь та плодів.

— Підно-о-ошення, — кивнув Бас на горіхи. — На-а-адопої-і-істи. Ско-о-оро в доро-о-огу.

Мовчки погодилася, і ми швидко впоралися з залишками зайця. З підношень звірів Бас вибрав собі якісь корінці, а я — ягоди, горіхи та фрукти. Залишки склала в сумку.

Тільки ми закріпили шлейку на Басі, як до нас дружним кроком з усіх боків кинувся вже знайомий натовп тварин.

Ех. Хочеш не хочеш, а виконувати обіцянки треба.

Подивилася на їхні кудлаті мордочки, згадала, як освіжувала зайця, та й побажала всім присутнім ніколи не потрапляти в лапи мисливцям і взагалі будь-кому з людей. Все-таки ми, люди, істоти жорстокі: вбиваючи, вибираємо не найгірших, а найкращих.

Швидше, швидше, швидше. Ох, навіщо ж тут так багато сходинок? Хоч би не впасти. Вона так зрадіє! Вона має побачити, яка я гарна. Я обов'язково маю їй показати. Вони такі гарні! Такі м'які, такі пухнасті, такі милі.

Я поспіхом перестрибую останню блідо-рожеву мармурову сходинку та з усіх ніг мчу через просторий хол до еркера, де вже стоїть новорічна красуня.

Величезна, аж до стелі, вся у вогнях та іграшках.

Які ж вони гарні. Коли дивишся в них, все навколо стає таким казковим, зворушливим, сяйнистим.

Ох… Я ледве відриваю очі від ялинки та біжу далі.

Матуся стоїть біля вікна.

Яка вона гарна. У червоній довгій сукні з розпущеним волоссям. А як вона пахне! Я так люблю її запах — солодкий, трохи лоскотний, що нагадує теплий вечір у нашому саду.

— Мамо! — кричу, мріючи лише про те, щоб вона сказала, що я найгарніша. — Поглянь на мене. Мамо, я янгол! — Мені так добре, так хочеться підстрибнути та злетіти, наче мої крила справжні.

— Звідки це? — голос матусі різкий, її обличчя чомусь біле та якесь дивне, наче це не мама, а страшна снігова королева, яка забрала Кая.