Читати книгу - "Сонячний Птах"

Гай подивився на свої когорти, що вишикувалися на плацу перед наметом, у якому сидів Ланнон. Штандарти легіону блищали в сонячному світлі, й офіцери стояли, не виструнчені, перед своїми людьми. Вони чекали, й Гай тихо зітхнув.

– Якщо так хоче Великий Лев.

– Нехай його приведуть, – наказав Ланнон.

Вони закували його на зап’ястках і щиколотках, так само, як і на горлі. Наглядачам вистачало одного погляду, щоб помітити небезпечного раба, й тепер двоє з них вели його за ланцюг, обкручений навколо шиї.

Такий самий великий, яким і пам’ятав його Гай, його шкіра тепер здавалася навіть чорнішою, але це був молодий чоловік. Гай був дещо спантеличений, цар венді здався йому чоловіком зрілого віку, але він помилявся. Кремезність і впевненість у собі робили його старшим.

Гай побачив, як він боровся з ланцюгами, тручись об них тілом, обдираючи шкіру об залізо, рана в його паху була грубо перев’язана листям і корою. Крізь ту пов’язку вже проступала жовта гноянка, а тіло навколо неї здавалося твердим і розпухлим. Хоч він накульгував, хоч ланцюги зневажливо бряжчали за кожним його кроком і хоч наглядачі рабів тягли його так, ніби він був захопленим під час полювання звіром, не випадало сумніватися в тому, що він цар. Він стояв перед Ланноном, трохи нахиливши шию, змережану тугими сухожилками. Його очі світилися люттю, навіть білки за тонкою сіткою кривавих судин мали жовтий димучий колір, і він дивився на тих, хто захопив його в полон, із ненавистю, яку, здавалося, можна відчути на доторк.

– Це ти взяв у полон цього великого чорного звіра, Гаю? – сказав Ланнон, повертаючи велетню його погляд. – Ти здолав його сам, без допомоги?

Ланнон здивовано похитав головою й обернувся до Гая, але Гай дивився на царя венді.

– Як тебе звуть? – тихо запитав Гай, і велика кругла голова царя смикнулася в його бік, погляд розлючених очей прикипів до його очей.

– Звідки ти знаєш мову венді?

– Я знаю багато мов, – відповів йому Гай. – Хто ти такий?

– Манатассі, цар венді.

Гай переклав його відповідь для Ланнона.

– Скажи йому, що він уже не цар, – пирхнув Ланнон, а Манатассі стенув плечима й посміхнувся.

Його посмішка видалася чимось жахливим, бо, хоч товсті рожеві губи розтяглися й відкрили міцні білі зуби, очі досі диміли ненавистю.

– П’ятдесят тисяч воїнів венді досі вважають мене царем, – відповів він.

– Цар-раб народу рабів, – засміявся Ланнон, а тоді звернувся до Гая: – Що ти скажеш про нього, Гаю? Хіба це не небезпечний ворог? Хіба ми можемо дозволити, щоб він жив?

Гай відірвав погляд від царя рабів, обмірковуючи запитання свого царя і намагаючись думати логічно, але це було йому важко. Він несподівано зрозумів, що має особистий, надзвичайно потужний інтерес до Манатассі. Він був вражений могутністю цього велетня, воєнним мистецтвом, яке він продемонстрував, його хитрістю та розумом і надзвичайною глибиною, в якій жеврів незбагненний вогонь. Гай самостійно взяв його в полон, він може висловити своє право на нього, забрати його навіть від Ланнона, і його опанувала сильна спокуса зробити це тепер, бо він відчував, що тут відкриваються для нього надзвичайні можливості. Узяти цього чоловіка й дати йому освіту, цивілізувати його – чого тільки не можна зробити з нього! Він був надзвичайно збуджений, коли нова ідея пробивалася на поверхню його розуму.

– Я думаю, ні, – сам собі відповів Ланнон. – Від першої миті, коли я побачив його на пагорбі над бродом, я зрозумів, що він небезпечний. Смертельно небезпечний. Я не думаю, що ми можемо дозволити, щоб він жив, Гаю. Він стане чудовим посланцем до богів. Ми присвятимо його Ваалові й відправимо до нього посланцем, щоб висловити йому нашу вдячність за успішну кампанію.

– Мій володарю, – сказав Гай, знизивши голос так, щоб його почув лише Ланнон, – я відчуваю прихильність до цього чоловіка. Думаю, я зможу просвітити його, навчити розуміти справжніх богів. Він молодий, володарю, я можу попрацювати над ним, і, коли завершу свою науку, ми зможемо повернути його його народові.

– Чи птахи видзьобали твій мозок? – запитав Ланнон, подивившись на Гая з подивом. – Навіщо нам повертати його народові, коли ми доклали стількох зусиль, щоб узяти його в полон?

– Ми зможемо використати його як союзника. – Гай розпачливо намагався донести свою думку до царя. – З його допомогою ми зможемо укласти мирний договір із племенами. Ми зможемо вплинути на нього й використати його для того, щоб забезпечити недоторканість наших північних кордонів.

– Мирні договори з варварами! – гнівно вигукнув Ланнон. – Що за нісенітницю ти верзеш? Забезпечити недоторканість наших північних кордонів, кажеш ти? Одне й тільки одне зможе забезпечити недоторканість наших північних кордонів – гострий меч у дужій руці.

– Мій володарю, будь ласка, вислухай мене.

– Ні, Гаю. Я не хочу слухати тебе. Він повинен померти – і якнайшвидше. – Ланнон підвівся на ноги. – Сьогодні, на заході сонця. Приготуйся надіслати його.

І Ланнон пішов геть.

– Розпустіть легіон, – наказав Гай своїм командирам і кивнув головою наглядачу рабів, щоб той повів полоненого геть.

Але Манатассі ступив уперед, потягши за собою наглядачів, які тримали його ланцюги.

– Високонароджений! – покликав Манатассі Гая, який здивовано обернувся до нього.

Він не сподівався, що, звертаючись до нього, полонений застосує такий шанобливий титул.

– Чого тобі? – запитав Гай, подивившись на нього.

– Мене чекає смерть? – запитав Манатассі, й Гай кивнув головою.

– Так, смерть, – підтвердив він.

– Але ти заступався за мене? – наполягав Манатассі, й Гай знову кивнув головою. – Чому? – запитав цар рабів, і Гай не зміг йому відповісти.

Він розвів руки – рухом перевтоми й нерозуміння.

– Уже двічі ти намагався врятувати мене, – сказав цар рабів. – Спершу ти обернув лезо, яке мало розколоти мені череп, а тепер ти клопотався за мене. Чому?

– Я не знаю. Я не можу пояснити.

– Ти відчуваєш зв’язок. Зв’язок між нами, – оголосив Манатассі, і його голос пролунав низько й тихо. – Духовний зв’язок. Ти це відчув.

– Ні.

Гай похитав головою й поквапився геть, до свого намету. Він працював над своїми сувоями більшу частину полудня, розповідаючи про подробиці кампанії, про спалення села венді й битву біля броду, про нагороди та відзнаки в битві, про рабів, узятих у полон, про здобич і про славу, але він не міг примусити себе описати Манатассі. Цей чоловік скоро помре, тож нехай і пам’ять про нього помре разом із ним, не варто перетворювати її на примару, щоб вона переслідувала живих. Фраза, яку кинув Ланнон, застряла в його свідомості – «чорний звір» – і він користувався нею як