Читати книгу - "Сповідь"

Постійно буваючи у двох будинках з числа найбільш блискучих у Парижі, я не забарився завести деякі корисні знайомства. У пані Дюпен я познайомився, між іншим, з молодим наслідним принцом Саксен-Готським[137] та бароном де Туном, його гувернером. У пані де Ля Попліньєр я познайомився з паном Сегі, другом барона Туна, відомим у літературному світі завдяки своєму прекрасному виданню творів Руссо. Барон запросив нас, Сегі й мене, провести день-другий у Фонтене-су-Буа, де у принца був власний будинок. Ми поїхали туди. Проїжджаючи повз Венсенський замок, я, побачивши його вежу, відчув такий біль у серці, що барон помітив це з мого виду. За вечерею принц заговорив про арешт Дідро. Барон, щоб викликати мене на розмову, звинуватив ув’язненого в необережності, я ж мав необережність гаряче захищати його. Мені пробачили цей надмірний запал як людині, схвильованій нещастям друга, і звернули розмову на іншу тему.

Там були ще два німці з почту принца: один, на ім’я Клюпфель, людина дуже розумна, був його капеланом і згодом став його вихователем, усунувши барона, другий, на ім’я Ґрімм, виконував при ньому обов’язки читця, чекаючи, поки йому підшукають яку-небудь іншу посаду, і більш ніж скромний вигляд його свідчив про крайню потребу. Того самого вечора ми з Клюпфелем зав’язали знайомство, що скоро переросло у дружбу. З Ґріммом ми сходилися не так швидко: він тримався дуже скромно і був далекий від того самовпевненого тону, якого набув згодом разом з покращенням свого становища. Наступного дня за обідом заговорили про музику. Він добре говорив про неї. Я був у захваті, дізнавшись, що він грає на клавесині. Після обіду принесли ноти, і ми грали цілий день на клавесині принца. Так почалася наша дружба, для мене спершу така втішна, а під кінець така згубна. Надалі мені доведеться багато говорити про неї.

Повернувшись у Париж, я дізнався приємну новину, що Дідро випустили з вежі й обмежили його ув’язнення Венсенським замком під його слово честі, дозволивши йому гуляти в парку і бачитися з друзями. Як тяжко мені було, що я не міг негайно ж помчати до нього! Але невідкладні справи затримали мене у пані Дюпен на два-три дні, що здалися мені вічністю, коли я аж палав з нетерпіння, і нарешті я полетів в обійми друга. Це була невимовна хвилина! Він був не сам, з ним були д’Аламбер і скарбник церкви Септ-Шанель. Але я нікого не бачив, крім нього, увійшовши, з криком кинувся йому на шию, міцно стиснув його в обіймах, виявляючи свої почуття тільки сльозами і риданнями, задихаючись від ніжності й радості. Ледве вивільнившись від моїх обіймів, він повернувся до церковника і сказав: «Бачите, добродію, як люблять мене мої друзі!». Весь у полоні почуттів, я не звернув тоді уваги на те, яку він зумів отримати з них вигоду, але через деякий час, міркуючи про це, я вирішив, що на місці Дідро я не про це б найперше подумав.

Я бачив, що в’язниця подіяла на нього гнітюче. Вежа справила на нього жахливе враження, і хоча він непогано влаштувався в замку і міг вільно гуляти в парку, навіть не обнесеному стіною, але все-таки потребував товариства друзів, щоб не впасти в чорну меланхолію. Я, безперечно, більше за інших співчував його стражданню і вважав, що моя присутність буде для нього найкращою втіхою; тому, попри свої невідкладні справи, я відвідував його не рідше, ніж через день – або сам, або з його дружиною – і проводив з ним по кілька годин після полудня.

У 1749 році літо було надзвичайно спекотне. Від Парижа до Венсенського замку близько двох льє. Не маючи чим платити за екіпаж, я вирушав о другій годині пополудні пішки, якщо був сам, і йшов швидкою ходою, щоб прийти раніше. Дерева уздовж дороги, завжди підстрижені за місцевим звичаєм, не давали майже ніякої тіні, і часто, зморений жарою і втомою, я у знемозі лягав на землю. Щоб іти повільніше, я вирішив брати в дорогу яку-небудь книжку. Одного разу я прихопив із собою газету «Меркюр де Франс» і, переглядаючи її на ходу, натрапив на тему, запропоновану Діжонською академією наук на здобуття премії наступного року: «Чи сприяв розвиток наук і мистецтв занепаду чи розквіту звичаїв?».

Як тільки я прочитав ці слова, переді мною відкрився новий світ і я став іншою людиною. Хоч я і зберігаю яскравий спогад про це враження, його подробиці стерлися з моєї пам’яті з того часу, як я виклав його в одному з чотирьох своїх листів до пана де Мальзерба. Це одна з особливостей моєї пам’яті, про яку варто сказати. Вона служить мені тільки доти, поки я на неї покладаюся, та досить звірити свої думки паперу, як вони мене покидають; тільки-но я щось напишу, як геть перестаю про це пам’ятати. Ця дивна властивість не полишає мене і в музиці. До того як я почав учитися музики, я знав напам’ять безліч пісень, та як тільки я навчився співати по нотах, як усе забув.

У цьому випадку я пам’ятаю ясно тільки те, що, приїхавши у Венсен, я був у збудженні, що межувало з маренням. Дідро помітив це; я пояснив йому причину і прочитав йому прозопопею Фабриціуса, записану олівцем під дубом. Він став переконувати мене розвинути мої ідеї і взяти участь у конкурсі. Я послухався його поради і з тієї миті загинув. Решта мого життя і всі мої нещастя були неминучим наслідком цієї фатальної миті.

Мої почуття з незбагненною швидкістю настроїлися в тон моїм думкам. Усі мої дрібні пристрасті були заглушені поривом до істини, свободи, доброчесності, і найдивніше те, що це полум’я горіло в моєму серці протягом чотирьох чи п’яти років так сильно, як, мабуть, ще ніколи не горіло воно в серці іншої людини.

Я працював над цією статтею у дуже своєрідний спосіб, якого дотримуюся майже завжди в усіх своїх творах. Я присвячував їй свої безсонні ночі. Я розмірковував у ліжку із заплющеними очима, з неймовірними зусиллями складаючи і перевертаючи речення в своїй голові. Потім, добившись того, що вони мене задовольняли, я відкладав їх у своїй пам’яті, щоб згодом перенести їх на папір, але коли надходив час уставати й одягатися, я все забував, і коли сідав писати, вже не міг пригадати нічого з того, що подумки написав. Я вирішив узяти собі секретарем пані Ле Вассер. Я помістив її разом з дочкою і чоловіком ближче