Читати книгу - "Василь Стус: життя як творчість"

11 січня батько, не маючи сил і далі носити важкі опоки, звільнився з заводу ім. Паризької комуни. Його здоров'я погіршилось, візити ж дільничного — почастішали:

— Кагда, наканєц, ви пєрєстанєтє тунєяднічать? — запитував він, вкотре залишаючись за порогом квартири. — Ви об'язани пустіть мєня в дом!

— Скажіть своєму КДБ, що я згоден на будь-яку працю, але ж скрізь цидула КДБ: не приймати. Так що ви не туди прийшли, — закінчував тато розмову, закриваючи двері перед міліцейським носом.

1 лютого його таки влаштували: «учнем намазувальника затяжної кромки на конвеєрі Київського виробничого взуттєвого об'єднання „Спорт“». До самого арешту п'ять днів на тиждень він намащував клеєм кросівки.

Фізично стало легше. Але психологічний стан батька значно погіршився. Одноманітна робота дратувала, але він швидко знайшов, як її урізноманітнити: вчив англійські слова, вивчав вірші, шукав варіанти рядків, які йому не подобалися.

Навесні тато вже чекав арешту. Мене це неабияк дратувало і навіть смішило: чим може загрожувати людина, яка працює на конвеєрі? Чого ж тебе мають заарештовувати, — думав я, — коли ти весь час сидиш дома? Ну, написав листа на захист нікому невідомого Миколи Горбаля, так що з того, коли поруч повно й несправедливо заарештованих, і просто побитих у міліцейських відділках!

Не розумів і абсолютної батькової впевнености в тому, що він — один з найбільших українських поетів України XX століття.

— Тату, — зважився запитати, — який же ти великий поет, коли тебе не вивчають у школі, а в Україні не видано жодної твоєї книжки?

— Я пишу для людей, для світу, для таких, як сам. А ница влада друкує книжки лише своїх холуїв… Втім, не будемо про це, дасть Біг (він чомусь завжди казав саме Біг, а не Бог), навчишся розуміти поезію, тоді й збагнеш, що поет не конче повинен бути визнаним за життя.

Більше ми не торкалися цієї теми.' Я навіть вирішив, що в тата звичайна манія переслідування та геніальности. Що ж, «поет», то й поет.

Так ми жили до середини травня 1980 року.

Незрозуміла мені напруга зростала, і я став дедалі частіше затримуватися на лісовому футбольному майданчику, яке ми з однокласниками спорудили в лісі, поблизу Петро-Павловської Борщагівки.

Радянський Союз саме готувався до Олімпіади. У Києві мав відбутися груповий турнір футболістів, й дедалі частіше я чув розмови, що місто звільнюють від «небажаних елементів». Мама стала зовсім нервова й дивно реаґувала на кожен дзвінок у двері.

15 травня, склавши борги з російської літератури, я примчав додому за формою, аби бігти на футбол до лісу.

Дома нікого не повинно було бути, але коли я відкрив двері, мене м'яко, але впевнено, чиїсь міцні руки притиснули до дверей ванни, обшукали, а полотняну торбочку, з якою замість портфеля ходив до школи, видерли з рук. Я навіть не встиг злякатися, бо відразу побачив обличчя тата.

— Ну от і сталося… те, про що я попереджав, — продовжив він після паузи, щоб якось зняти напругу.

Ефект був, утім, протилежний.

Я зміг видушити лише на одну фразу:

— Хто ці люди?

— У нас обшук, — спокійно відповів тато.

Аби якось опанувати себе, пішов до своєї кімнати.

Мої нечисленні зошити та реферати прочитаного (я, хоча й старанно ховав це від батька, таки вчився записувати найцікавіші враження від прочитаного та принагідні думки, що виникали від знайомства з книгами) в купі зі статистичними футбольними таблицями були розкидані по столу та підлозі. Перетрушені шкільні підручники були скидані купою біля ліжка, а одна з найулюбленіших книжок чомусь опинилася під застилкою… Доконало те, що прийшлі нахабно передивлялися мій щоденник (наступного ранку я все це спалив, аби жодна потвора не могла без дозволу порпатися в моїх записах).

Сльози безсилля, люті й неймовірної образи засліпили очі. Я знайшов спортивну форму, кеди й кинувся до вхідних дверей. Там ніби чекали на мене.

— Сьогодні тобі доведеться обійтися без футболу, — сказав чоловік, мовби навіть співчуваючи мені.

— Чому це?

— Тому що під час обшуку з квартири виходити заборонено.

— Суки, — прошипів я, намагаючи бодай так не розплакатися від безсилля. Заховався в кімнаті, щосили грюкнувши за собою дверима.

«Вибач, батьку, — розмовляв я з собою, — що не вірив тобі, коли ти казав про швидкий арешт… — Сльози нестримно текли щоками, і я розмазував їх обличчям, найбільше переймаючись тим, аби до кімнати не зайшов тато чи хтось із тих мерзотників. — Ні, гниди, ви не побачите моїх сліз, — вирішив я. — Ніхто вже не бачитиме моїх сліз. Ніхто й ніколи!»

За стінкою саме голосно розмовляли.

Що ж, ви навіть поводитися в чужій квартирі не вмієте. Попрацюйте тепер так.

Я ввімкнув телевізор на повну потужність, а що тоді на обох телевізійних каналах була перерва, то квартира вмить наповнилася дуже неприємним пронизливим звуком: «и-мммм…»

Тієї ж миті гучна розмова урвалася й до кімнати вбіг червонощокий і вирвав штепсель із розетки.

— Ти шо дєлаєш?

— А тобі що?

— Сіді молча, а то будєт плохо!

— Вимагаю, що ви ввічливо поводилися з моїм сином. І взагалі робіть і шукайте, що хочете. Я туди більше не зайду й розмовляти з вами не буду. Однак усе вирішено наперед! — Закінчив тато, пропонуючи вийти червонопикому співробітнику ГБ із кімнати.

Той нічого не відповів, але тільки-но повернув до коридорчика, що вів до кімнати, як на всю хату знову залунало: «и-мммм…»

Цього разу він грубо відштовхнув мене і вирвав вилку з розетки. Я мало не заточився. Але ще до того, як він устиг щось сказати, я вихопив у нього шнур і знову ввімкнув телевізор. Страшний неприємний звук знову лунав у квартирі. Червонопикий на якусь мить навіть розгубився. З дверей на нас дивилося кілька пар очей.

Цього разу неприємне виття телевізора увірвав тато.

— Не треба, сину. — І вже до них, — ідіть, шукайте, що там вам треба, я посиджу з сином.

Гебісти вийшли. Ми сиділи мовчки, і я щосили втискався в батькове плече, шукаючи там порятунку від грубої фізичної сили, якій не знав, що протиставити, а тому почувався геть приниженим.

—…учися вставати, — почув я закінчення якоїсь фрази, до того вслухаючись лише в себе. — Немає людини, яка б не падала. Але треба вчитися підніматись. Упав — піднявся, упав — піднявся, як той циновий солдатик. І йдеш далі, намагаючись уникати падінь на тих вибоїнах, де падав раніше.

Години дві ми