Читати книгу - "Василь Стус: життя як творчість"

— Скоро має прийти мама, — перебив я його нескінченний монолог. — Може, я піду начищу картоплі?

— За кілька хвилин. Я саме закінчую.

У кухні ми навіть про щось жартували, добре розуміючи, що це остання можливість побути вдвох.

— Я засмажу картоплю. Не заперечуєш? — запитав він, звично очікуючи від мене бажання чогось іншого.

Я не перечив. Того дня я взагалі не міг перечити жодним його бажанням чи навіть наказам.

Коли прийшла мама, картопля була готова, але тато переперчив її так, що їсти було неможливо.

— Валю, я із-за них переперчив картоплю. — Мама лише притулися до татового плеча.

Аби дати можливість батькам побути самим, я вийшов в коридор.

— Всьо будіт харашо, — сказала мені голова гебіста, що більше за інших скидалася на людську.

— Василю, рідний, коханий Василю… — виплакувала очі мама, коли ми втрьох пхали вечерю до рота.

Ближче до півночі татові наказали збиратися.

Спершу батько прощався зі мною.

— Сьогодні, синку, ти пережив, може, найбільше приниження й розчарування у своєму, ще не такому довгому житті. Я знаю, як буває прикро чоловікові від усвідомлення безсилля. Прикро, як ось мені зараз, від того, що бачиш біду, бачиш несправедливість, а ніяк зарадити. Але мусимо терпіти… Я не знаю, чи ще побачимось, а тому прошу тебе лише про одне. Прости сьогоднішній день оцим людям, які завдали тобі, мені й мамі стільки болю. Вибач їм, але запам'ятай як досвід, щоб ніколи не завдавати нічого подібного іншим. Обіцяй мені… Бо… коли ти озлобишся, коли повіриш, що світ — жорстокий, і щоб жити в ньому ти маєш стати злим, світ закриється від тебе, бо твоя жорстокість перетворить широко відкриті до світу очі на бійниці ненависти, із яких вона струмуватиме до світу. Тоді й від світу ти матимеш те саме. Попри всю несправедливість, треба вміти любити, вірити, зберігати надію, бо наш світ — добрий, але обмеженість людських поглядів викривила його в нашому сприйнятті. Знай це, або, поки, вір. Я, на жаль, уже не можу, стомився чи що, вибачати…

Потім батько прощався з мамою. А я все не міг осягнути почутого й лише за кілька десятиліть, зустрівши цю думку, здається, в Умберто Еко, збагнув, що саме 15 травня мав найважливіший урок у своєму житті — урок любови.

Коли зачинилися двері, я бачив лише сухі, чорні мамині очі. І в моторошній тиші, що запанувала у квартирі, я не міг спекатися підлої думки про те, що ті очі — найстрашніша плата за право бути собою.

Суд був швидкий і неправий. Під час слідства й на самому суді Василь Стус не відповідав навіть на запитання, як його ім'я та прізвище. Він не визнав право влади судити себе, та й чого ламати комедію, коли й так усе відомо: 10 років таборів особливого режиму (себто табір камерного типу) й 5 — заслання.

Добре знаючи, що в системі радянського (та й чи тільки?) правосуддя адвокат — перший помічник прокурора, Василь Стус категорично відмовився знайомитися зі справою в присутності «призначеного» судом адвоката. Людмила Коритченко, яку спершу призначили адвокатом Василя Стуса, зрозуміла, що підсудний, не маючи до неї особистих претензій, має її за ворога й відмовилася від нав'язаної їй функції. Її наступник — тоді адвокат юридичної консультації Шевченківського району В. В. Медведчук, — ні. Розмови в них, звісно, не вийшло. Вони лише роздратували один одного. Проплачений державою адвокат навіть не попередив маму про початок «закритого судового засідання».

Підкреслю, що в матеріалах суду немає навіть натяку, який би підтверджував повідомлення «Хроники текущих событий» про те, що адвокат Стуса просив максимальний термін для свого підзахисного (навіщо це йому?), проте саме татова фраза про ту людину — «зінське щеня» — стала підставою того, щоб наше годинне побачення з батьком, що дається кожному в'язневі відразу після суду, було перерване.

Востаннє ми з мамою бачилися з татом 1981-го. Пізня уральська весна зустріла нас брудним мокрим снігом, розбитими дорогами й п'яними робітниками містечка Чусового, в якому майже двадцять років жив класик російської літератури Астафьєв.

Цілий день ми чекали автобуса до Кучино в брудній будівлі кафе, що було в будівлі автостанції. Коли в другій половині дня площу заповнили учні місцевого професійно-технічного училища, я вперше почув звук пострілів, які пролунали зовсім поруч. Нажахана мама вибігла до мене, й аби якось заспокоїти її, я змушений був зайти у те брудне приміщення.

Нарешті — автобус. Під вечір — зустріч з таборовим начальством.

— Дайом вам свіданіє на адні суткі, толька вам нада будіт нємножка патарапіцца, патамушта ви далжни успєть на вєчєрній рейс. Начєвать у нас нєгдє.

Адміністрація й тут украла кілька годин часу.

Коли їхали з побачення, було враження, що бачилися востаннє, а тому дорогою до Чусового майже не розмовляли.

1984-го батько від побачення відмовився. Якщо судити з листів, йому довелося пройти п'ять чи шість принизливих процедур обшуку — «ритуал», по-табірному. Якоїсь із них він не витримав. Кажуть, що він навіть не знав, що ми на нього чекали.

Усю дорогу додому мама плакала, а я тільки скипав злістю за її сльози. Образа була такою сильною, що за півроку я написав татові лише одного листа.

1985-го у Василя Стуса народився онук Ярослав. Ані телеграми, ані листів йому не дали. Тільки привітали крізь зуби. І хоча Леонід Бородін — останній співкамерник Стуса — на певний час заспокоїв батька, вберегти його від чергового спалаху обурення діями адміністрації не міг вже ніхто.

За кілька днів до смерти один із наглядачів, підглядаючи у вічко камери, зробив Стусові зауваження: не можна в камері читати книжку, поклавши її на подушку і спершись ліктями на ліжко, бо це, мовляв, порушує «форму заправкі пастелі».

Стус узяв книжку до рук і запитав:

— Так можна?

— Можна.

Того ж дня з'явився рапорт, у якому Василя Стуса було звинувачено в порушенні режиму. Коли батькові зачитали цей рапорт, він вибухнув черговим спалахом люті.

За це йому дали 10 днів карцеру.

Коли Стус виходив із камери, то сказав Бородіну:

— Оголошую суху (без вживання води) голодівку.

— На скільки? — злякався той.

— До кінця.

Українські політв'язні у своїх спогадах стверджують, що Леонід Бородін цієї інформації їм не передав (це цілком ймовірно, бо камера Стуса й Бородіна була розташована з іншого боку