Читати книгу - "Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі"

кордоном та на самому початку моєї таємної служби і триває й понині. Висловлюючись фігурально, скільки разів траплялися мені жебраки, стільки разів збагачувався новими різновидами стереотип мого ставлення до них. Скільки світських і ділових візитів було в моєму житті, стільки разів відповідний стереотип змушував мене обмірковувати тонкощі мого туалету і тим самим виробляти новий підстереотип своєї поведінки; але основа — будемо вважати її стимулом, імпульсом, потребою — лишалася незмінна: я повинен подати бідному і не привертати уваги оточуючих зовнішністю. І так завжди. Стереотип — де передусім плід взаємодії природжених властивостей і середовища. Сукупність стереотипів визначає взаємини людини і з середовищем, і зі своїм внутрішнім світом. Отже, якщо стереотип — це наперед вироблений спосіб взаємовідносин з одним явищем життя, то принцип спілкування з цілим світом виявляє справжнє ставлення людини до всього на світі й істинну її душу. Я говорю трохи спрощено, але мета моя — розглянути й зрозуміти наслідки тієї ситуації, що створилася, а не саму ситуацію в примхливій логіці її подій, наслідки й результати яких залишається тільки констатувати. Тому обмежуся тим, що сказав, і перейду до розповіді.

Полковник Сахнов, як і більшість його колег в боротьбі за великий успіх та владу, відсиджувався у фортеці, захопленій іншим. Той інший був його високість великий князь. А Сахнов міцно сидів у подарованому йому колись кріслі, і комічність становища полягала в тому, що він до того ж був членом надзвичайної ради міністерства. Будь-який захід проти Сахнова сприймався як дія проти найяснішої сім’ї, і недоторканність пана полковника вважалася гарантованою, хоч і міністерство внутрішніх справ, і шеф жандармів ставилися до свого підлеглого досить стримано. Сахнов добре розумів, як охоче його спекалися б, і відповідав своєму начальству неприязню, а що найкращий спосіб оборони — напад, то Сахнов не лише мріяв про портфель командира жандармського корпусу, а й вживав енергійних заходів, щоб його одержати.

На той час, коли Дата Туташхіа знову став абрагом, наслідки «Кілікії» практично виявилися, кажучи двома словами, ось у чому: нам пощастило замирити п’ять банд, у кожній з яких було по два чи більше чоловіка; у чотирьох бандах залишилося по одному чоловіку; чотирнадцять чоловік із замирених ми завербували і їхніми руками вже знищили вісім абрагів, які не скорилися, усіх Інших абрагів — їх було не більше чотирьох-п’яти — чекало неминуче знищення; було виявлено близько двохсот переховувачів розбійників і абрагів, не менше чверті з них дали підписку про таємне співробітництво з нами. А крім усього, ми мали розгалужену й добре законспіровану мережу поширення та збирання чуток. Витрати на проведення операції не перевершували восьми-дев’яти тисяч — суми мізерної. Подорожні, поштові й телеграфні витрати, утримання агентури — все входило до тієї суми. Завдяки наполегливості і впливу полковника Сахнова наш досвід дуже швидко став практикуватися в усій імперії. Згідно з задумом, він покликаний був обслуговувати найрізноманітніші сфери держави й престолу. На той час це було велике нововведення. Як мені відомо, таємні поліції європейських держав не мали тоді таких служб особливого призначення. Єдиним творцем «Кілікії» — теоретичних її засад і практичного їх втілення — і в міністерстві, і при дворі вважався полковник Сахнов. Він відчував себе переможцем, і зайве говорити про можливості, що відкрилися перед його честолюбністю.

І хоч самовільна спроба переманити Дату Туташхіа закінчилася невдало, Сахнов лишився куратором «Кілікії» і постійно одержував від нас регулярні рапорти про хід справ. Так само регулярно ми одержували від нього у відповідь інструкції, але всі вони дублювали операції, які ми вже здійснили, чогось нового не було в них і крихти. Якось, коли я був у Петербурзі, мені вдалося взнати, як складались ті інструкції Сахнова: одержавши черговий рапорт про успішне завершення якоїсь справи, він негайно писав листа на наше ім’я з вказівкою невідкладно взятися за ту саму справу, про завершення якої ми щойно доповіли. Листа він давав прочитати товаришеві міністра або самому міністрові,— якщо випадала така нагода,— і запечатаний пакет надсилали в Тифліс. Я переконався і в тому, що полковник, коли була така можливість, підривав службову репутацію мою і Зарандіа. Перебуваючи в Петербурзі, я ні з ким не поділився своїм відкриттям, але, повернувшись у Тифліс, розказав усе Мушні Заранді й спитав:

— Що ви про це думаєте, Мушні?

— Цього треба було чекати, ваша ясновельможність.

— Поки ви і я лишаємося на своїх місцях, Сахнов живе під загрозою нашого протесту. Коли б ми висловили претензію щодо авторства «Кілікії», йому довелося б доводити, сперечатися, виправдовуватись. Його заслуги взяли б під сумнів. Я думаю, що полковник не збирається відмовлятися від честі бути автором «Кілікії» і зробить усе можливе, щоб використати її успіх у своїх інтересах. Він піде на все, в цьому немає сумніву.

Я й нині не думаю, що боротьба полковника з нами була продумана й планомірна, мабуть, ним керував інстинкт самозбереження — він привласнив плоди чужої праці, і страх викриття й ганьби завжди жив у ньому. Тому мені спало на думку, що непогано було б запевнити його в тому, що ми не маємо наміру з’ясовувати, хто справжній автор «Кілікії». Я сказав про це Зарандіа.

Зарандіа всміхнувся й відповів:

— Полковник чекає викриття, графе, це стало його нав’язливою ідеєю. Навіть психіатр був би тут безсилий. Під яким би соусом ми не піднесли йому цю думку, він усе одно запідозрить підступність.

— А що ж робити? — засміявся і я.

— Зараз я не бачу такого ходу, який не було б розцінено як замах на його персону!.. Але не треба забувати, що ми маємо справу з Сахновим, а від нього, як ви мали нагоду колись зауважити, можна чекати всього — і дурниці також.

— Мені лишається кунктаторство[31] — до цього зводиться ваша порада?

— Атож, ваша ясновельможність.

— Нехай і так,— сказав я, зрозумівши, що Зарандіа вирішив очікувати, поки яблуко саме доспіє. Іншого виходу й справді не було.— Над цим треба ще поміркувати. Але прошу вас, не робіть нічого без моєї згоди.

— Слово честі, графе!

Розмова закінчилась, але Мушні Зарандіа не йшов І, здавалося, поринув у роздуми. Минуло чимало часу, перш ніж він підвів голову й подивився мені прямо у вічі:

— Ви сказали, що над цим ще треба поміркувати. Я хотів би з’ясувати, графе, в якому плані треба міркувати: чи тільки в тому, щоб не дати Сахнову можливості вжити проти нас щось серйозне, чи