Читати книгу - "Сповідь"

Я пішов з вулиці Муано, де жила ця дівчина, з таким самим почуттям сорому, з яким виходив Сен-Пре з будинку, де його напоїли. Описуючи його історію, я згадував свою пригоду. Тереза здогадалася з деяких ознак, а головне, з мого збентеженого вигляду, що я в чомусь провинився, і я зняв із себе цей тягар щирим і негайним зізнанням. Я добре зробив, оскільки наступного дня заявився Ґрімм і, торжествуючи, розповів їй про мій злочин, згущуючи фарби, і з того часу не проминав нагоди лукаво нагадати їй про нього. Це було тим більш погано з його боку, що, добровільно і свідомо довірившись йому, я мав право розраховувати, що він не змусить мене в цьому розкаюватися. Ніколи я не відчув так ясно, як у цьому випадку, всієї доброти серця моєї Терези: вона була більше обурена вчинком Ґрімма, ніж ображена моєю невірністю, і я почув од неї лише зворушливі й ніжні докори, в яких не помітив ані найменшого сліду роздратування.

Простота розуму цієї чудової дівчини дорівнювала доброті її серця; цим усе сказано; але я можу навести один доречний приклад на підтвердження моїх слів. Я сказав їй, що Клюпфель був пастором і капеланом принца Саксен-Ґотського. Пастор був у її очах чоловік такий незвичайний, що вона, комічно переплутавши в своїй голові найрізноманітніші ідеї, сприйняла Клюпфеля за папу римського.

Вперше я подумав, що вона спала з розуму, коли якось повернувся додому і почув од неї, що, поки мене не було, до мене заходив папа. Я змусив її пояснити, в чому річ, і поспішив розповісти цю історію Ґрімму і Клюпфелю, за яким ми так і залишили прізвисько папи. Дівчину з вулиці Муано ми прозвали Папесою Жанною. Скільки було жартів з цього приводу! В одному листі, який приписують мені, я начебто говорю, що сміявся тільки двічі в житті; але автори цього листа, мабуть, не знали мене ні в той час, ані в роки моєї юності, інакше ця думка, звичайно, ніколи б не прийшла їм до голови.

У наступному, 1750 році, коли я вже перестав думати про своє «Міркування», я дізнався, що Діжонська академія присудила йому першу премію. Ця новина знову збудила в мені всі ідеї, що надихнули мою працю, пожвавила їх з новою силою і збурила ту первинну закваску героїзму й доброчесності, яку мій батько, моя батьківщина і Плутарх уклали в моє серце в моєму дитинстві. Я вже не бачив нічого вищого і прекраснішого, як бути вільним і доброчесним, бути вищим за багатство і людську думку й задовольнятися самим собою. Фальшивий сором і страх бути висміяним заважали мені спершу поводитися відповідно до цих принципів й одразу оголосити війну існуючим звичаям, але я твердо вирішив зробити це і здійснив своє рішення найближчим часом. Усі протидії і перешкоди тільки дужче розпалили моє прагнення і довели мені правоту моїх поглядів.

Поки я філософствував про обов’язки людини, одна подія змусила мене задуматися про свої власні обов’язки. Тереза завагітніла утретє. Я був надто чесний із собою і надто гордий у душі, щоб вчинками спростовувати власні принципи, і почав обмірковувати долю своїх дітей, свої взаємини з їхньою матір’ю, закони природи, справедливості, розуму і релігії, чистої, святої і вічної, як сам її автор, але яку люди псували, вдаючи, ніби хочуть її очистити, і яку перетворили своїми формулами на таку собі релігію слів, оскільки не вартує нічого радити неможливе, коли не збираєшся це виконувати.

Якщо я й помилявся у своїх висновках, немає нічого дивнішого за душевний спокій, з яким я їх дотримувався. Якби я був з числа людей з поганими нахилами, глухих до покірливого голосу природи, у серцях яких ніколи не народжувалося справжнє почуття справедливості і людяності, то така черствість була б цілком природна. Але невже сердечна теплота, жива вразливість, здатність прихилятися і підкорятися своїм прихильностям, жорстокі страждання, коли доводиться їх розривати, природжена доброзичливість до ближніх, полум’яна любов до всього великого, істинного, прекрасного, справедливого, огида до будь-якого зла, нездатність ненавидіти, шкодити і навіть бажати зла іншому, розчулення, живе і радісне хвилювання, яке я відчуваю, бачачи все, що доблесне, великодушне, чесне, – невже все це може поєднуватися в одній душі із зіпсованістю, що без ніякого сорому зневажає найніжніший з обов’язків?

Ні, я відчуваю і сміливо заявляю, що це неможливо. Ніколи в житті, ні на одну хвилину Жан-Жак не міг бути людиною без почуття, без любові, не міг бути жорстокосердим батьком. Я міг помилятися, але не зачерствіти. Якби я почав пояснювати свої доводи, довелося б сказати дуже багато. Оскільки вони спокусили мене, то можуть спокусити й інших: я не хочу наражати на ризик молодих людей, які можуть виявитися серед моїх читачів. Скажу лише, що моя власна помилка полягала в тому, що, не будучи в змозі сам виховувати своїх дітей і віддаючи їх на піклування суспільства, з тим щоб з них вийшли робітники і селяни, а не шукачі пригод, я думав, що виконую обов’язок громадянина і батька; і я вважав себе членом Платонової республіки. Відтоді сердечний жаль не раз говорив мені, що я помилявся, але мій розум не тільки не дорікав мені, а навпаки, – я часто благословляв Небо за те, що воно врятувало моїх дітей від долі їхнього батька і від тих лих, які загрожували б їм, якби я змушений був покинути їх пізніше. Якби я залишив їх пані д’Епіне чи пані де Люксембурґ, які з приязні, великодушності чи з якихось інших причин захотіли б узяти на себе турботи про них в майбутньому, чи були б мої діти щасливіші, чи зробило б їх виховання принаймні чесними людьми? Цього я не знаю, але певен, що їх навчили б ненавидіти і, можливо, зрадити своїх батьків; а тому в сто разів краще, що вони їх зовсім не знали.

Отже, моя третя дитина була поміщена до виховного будинку, як і перші двоє; так само вчинив я і з двома наступними, бо всього у мене п’ятеро дітей. Цей вихід здавався мені таким гарним, розумним і законним, що коли я і не хвалився ним відкрито, то тільки з поваги до їхньої матері, але я розповів про це всім, хто знав про наш зв’язок. Я розповів Дідро, Ґрімму, згодом і пані д’Епіне, а ще пізніше – пані де Люксембурґ, причому розповів цілком добровільно,