Читати книгу - "Бальки, Панас Мирний"

– Тату! – окликнув Яків ззаду.

– Тобі чого?

– Я хотів щось сказати.

– Кажи.

Яків зам'явся.

– Як ішли до прийому, – почав він, – я узяв грошей – своїх п'ятдесят карбованців та ті, що ви дали на онука… І Настя сказала: "Бери, нащо вони дома, а тобі у службі здадуться"… А як прийняли Йосипа – я оддав ті гроші йому!..

– І добре зробив… гаразд зробив… Так і слід, сину! – радіючи, одказав старий. – Іди додому! – і, взявши стару під руку, він повів її у хату.

– Хоч би я його ще хоч раз побачила!.. Почула його голос… обняла його голову… – ридаючи, вичитувала стара.

– Не журися! Побачиш, – утішав Онисько.

На другий день він устав рано і зараз побіг з двору, нікому нічого не сказавши. Аж в обід вернувся та ще й не сам, а з Йосипом. Явдоха, забачивши сина, вибігла його аж насеред двору стрічати.

– Йосипе! Сину мій!.. Моя дитино! – кричала стара.

– Годі!.. годі… Лагодься обідати… Яків дома? Лагодься, кажу, а я побіжу за Яковом.

Старий, наче парубок, повертався. Тільки що Явдоха увела сина у хату та, глянувши на його переголену голову, почала лементувати, як Онисько уже і двері розчиняє.

– Глянь!.. Подивись, що зробили з ним? – з плачем вимовила мати, указуючи на сина.

– Сучі сини!.. сучі сини! – шептав Онисько, хитаючи головою.

Не вспіли перекинутись словом-другим, як у хату суне Настя з сином Грицьком.

– Це Яковова жінка, – каже старий, – Настя… Добра жінка, добра і невістка!

Настя уклонилася, уклонився їй і Йосип. Бистро його очі пробігли по Настиному обличчю і зразу похмуріли… Чого? Йосип згадав свою жінку, що не вийшла проводжати його до прийому, не прийшла і на другий день провідати. Хто його знає, чого він, глянувши на Настю, похнюпився і глибоко зітхнув. Може, почув і докір собі у батьковому слові.

– А де ж Яків? – спитався старий у Насті.

– Він зараз прийде, – одказала та.

Яків не забарився; ще й не з порожніми руками прийшов: здоровенна пляшка горілки виглядала у його з-за пазухи. Поздоровкавшись, він поставив її на стіл.

– Молодець! молодець!.. Знаєш порядок… знаєш, – прихвалює старий. – А що ж обіду досі немає? – обізвався він до старої, що клопоталась біля печі.

Настя, передавши сина на руки чоловікові, кинулася перемінити стару.

– Сідайте, мамо, за стіл; я молодша, буду за вас правитися.

За обідом Йосипа посадили у середині, між старою й старим; коло Ониська примостився Яків з сином, коло Явдохи прихватками присідала Настя. Всі були сумні-невеселі, всіх давило горе. Йосип з переголеною головою був тим горем, живою докорою у кожного очах. Всі якось несміло дивилися на його, наче боялися, одна Явдоха не спускала очей з свого сина, роняючи сльозу за сльозою. Онисько один гомонів, то хвалив одного сина, то хвалив другого, то невістку, то всіх разом; він, здається, своїм гомоном хотів усіх розговорити-розвеселити, а виходило навпаки… Явдоха плакала дужче, Яків сумно схилився над сином, Йосип ледве держався від сліз. Онисько плутався – почне одно, а зведе на друге… Не пристало, видно, при горі радіти. Він сам незабаром це виявив над собою.

Подала Настя борщ. Онисько налив чарку, узяв її у руки, устав, – за ним усі устали, – і, перехрестившись, почав:

– Слава тобі, господи! Слава тобі, що ти вернув до мене мого сина… Я знав, що він вернеться… Я знав… зна… – старий затнувся, і, наче горох, з очей його закапали сльози. Явдоха тонко та голосно заскиглила.

– Тату! Мамо!.. – роздався серед того плачу глухий Йосипів голос. – Простіть мене… – Він хотів говорити далі, старий не дав.

– Яка твоя вина?.. Нема на тобі вини!.. Ти викупив її… сторицею викупив… – охриплим голосом казав старий, положивши руки на синові плечі.

Явдоха, з другого боку припадаючи, голосила:

– Йосипе, дитино моя! Навіщо я тебе родила? Нащо на муку лиху виростила?

Настя плакала; Яків тер червоні очі, малий Гриць, глядячи на всіх, собі залився. Яків пригортав його, шикав, гойдав – не помагало, та вже Настя, узявши до себе, угамувала малого.

– Одного буду у вас прохати, – почав Йосип, схлипуючи. – Жінка моя… Не думав я… Ледащо… А проте – люблю її… душу свою віддав би за неї!.. Не обидьте сироти!.. – скрикнув накінці Йосип, мов його що за горло давило, не давало