Читати книгу - "Бальки, Панас Мирний"

Яків указував на сусід.

– Чого тобі чужих брати, коли є у тебе брат! – знову пораяла Настя.

Усі зраділи: справді, Йосипа кумом!

Яків пішов Йосипа прохати, та не застав дома: Йосип кудись пішов на роботу.

Узяли на підставу сусіду, а Йосипа все-таки записали кумом; Явдоха була кумою.

Старий, почувши про те, зрадів.

На хрестинах трохи підпив, обнімав сина, обнімав невістку і на внука подарував п'ятдесят карбованців, а нарешті не знать чого розплакався.

Зимою об'явили набор. Не одна мати і жінка заплакала, не один батько зажурився; сум та плач обняв усю країну. Новобранці з переголеними чубами ходять по городах, ходять по селах, швендяють од шинку до шинку, п'ють-гуляють, співають пісень таких, що аж за серце хапає, а за ними – слідом рід плаче-голосить… Легко то сказати – прощатися навіки з своїм рідним! Тоді служба була не то, що тепера: з тисячі хіба один повернеться додому та й то старцем, калікою…

Онисько чорніше землі, хмуріше темної ночі ходить і слова нікому не скаже. Яків сумує, Явдоха та Настя плачуть… Яків, як старший, на черзі стоїть. Ще коли б Йосип не був жонатий – може б, перемінив брата, а то – і в його своя сім'я. Веселе Грицаєве дворище повне горя німого, плачу кревного.

Ще поки вербовщики минали Грицаїв двір, молоді думали, що Онисько, коли вже докрута прийдеться – укаже на Йосипа; а як прийшли і стали брати Якова, а Онисько і слова не сказав, – тоді такий плач обняв жінок, що, крім його, нічого більше й не чутно. Стара стогне та руки ламає, а Настя – на десять дворів чутно – лементує…

І Настя, і Явдоха пішли проводити до прийому не живого – мертвого Якова. Онисько зостався дома.

До вечора ніхто не вертався. Онисько один у хаті нудьгує: сумно йому, важко; ходе-ходе, сяде, посиде та знову ходе.

– Піти хоч на двір… Там свіжіше.

Серед просторого двору глухо, пусто… все снігом покрилось, все збіднилось, зігнулося. Дивитись ні на що не хочеться. Онисько сів на приспі і наче скаменів: руки схрестив на колінах, очі закрив; один вітер сідою бородою похитує.

Надвечір вернулися Явдоха, Яків і Настя.

Яків задуманий, Настя з-під сліз весело очима грає, а стара мати – ледве-ледве за ними ногами плутає. Увійшла у двір, глянула на старого, що сидить, наче мертвий на приспі, та так і облилася сльозами. Старий мов проснувся, підвів голову, розкрив очі і мутно обвів усіх ними.

– Збракували? – глухо спитав Онисько, уздрівши Якова.

– Ні, прийняли були, – почав тихо Яків.

Старий щось, видко, хотів сказати, та тільки заплямкав губами.

– Та Йосип перемінив! – скрикнула Настя.

Онисько затрусився.

– Зовсім було Якова прийняли і крикнули: "Лоб!", – розказувала далі Настя. – Я так і прикипіла на місці. Коли чую – ззаду мене щось штовхається… Дивлюся – чоловік якийсь. Вийшов уперед. "Ні, каже, не йому лоб, а мені. Він старший брат – хай зостається дома батька-матері доглядати; я йду на переміну"… Як сказав він це – то підо мною аж земля затіпалася; не знаю, що мені зробити: чи плакати, чи кинутися йому під ноги та дякувати. А тут москалі зараз і підхопили його, поставили у станок, зміряли, обдивилися. "Лоб!", – знову крикнув хтось… Тут з матір'ю щось подіялось – упали додолу. Я коло їх возилася та й не вгляділа, де діли бідного Йосипа.

Явдоха, як скошена бур'янина, припала до приспи – і заголосила. Онисько устав, розправився – наче верства, широко розкрив очі та прямо до Якова.

– Ти просив його?

– Я й не бачив… Його, кажуть, і в городі не було; того дня тільки з роботи вернувся.

– І він сам?.. сам?.. – голосно прогув Онисько. Борода його захиталася, лице скривилося, з очей дві здоровенних сльозини покотилися і, як горох, упали на сніг…

Онисько увесь тремтів, мов його лихоманка трусила… Явдоха розливалася слізьми, Настя, припавши до неї, шептала.

– Матінко, годі вам убиватися. Що ж робити?

Онисько протер очі, махнув рукою і промовив до сина й невістки:

– Ідіть, діти, до себе… Не руш, Насте, старої, іди собі.

Яків потяг Настю за рукав і одвів геть.

– Підожди, я зараз, – промовив він до неї і вернувся до батька, що стояв перед Явдохою, узявшись у боки, і непокійно бубонів:

– А що, Явдохо?.. а що, не син?.. Ти чула… чула?