Читати книгу - "Бальки, Панас Мирний"

неохайність глибоко уразили серце матері; ще вона мов і не бачила ніколи нічого біднішого, злиденнішого. Не обійшлося без сліз, без жалощів. Одначе і син, і невістка прийняли стару звичайно; Параска хвалилася дитиною. То був син Василь. Головатий, негамузний – він ще дужче додав жалю старій; вона сподівалася бачити дитину, схожу коли не на батька, то на матір, а вийшло – і в роду не знаходила вона нікого такого. З болем дивилася стара на дитину. Невістка їй і подобалася мов – чорнява, вродлива, вона брала очі на себе, одначе стара все-таки запримітила, що Параска з душком… Йосип на радощах мав був збігати за чверткою до жида.

– Навіщо його утрачатися? – гордо спитала Параска. Йосип, досі веселий, зразу похнюпився, замовк.

Стара не змогла довго сидіти у їх – сльози давили її, непривітність невістки гнала з хати. Явдоха попрощалась і пішла. Йосип порвався проводити.

– Не барися ж, – сказала Параска і цим ще дужче уколола свекруху.

"Що ж він, кого чужого узявся проводити? Кого непутнього, що вона наказує йому не баритися?" – думала вона, і їй так гірко-гірко стало.

– Йосипе! скажи мені по правді, – почала Явдоха дорогою, – гарно ви живете?

– А що? – глухо спитався Йосип.

– Люди таке говорять, – почала з плачем мати. – Та й сама бачу: не жінка мов вона тобі, а чужа наче.

Йосип зітхнув-похнюпився.

– Зітхаєш! Не слухався батька-матері…

– Годі, мамо, годі, – непокійно одказав син. Явдосі почулося у тому одказі Ониськове "годі".

– Ти б прийшов до батька, сину… повинився б перед ним, покорився. Коли б ти бачив, як він постарів, змарнів… цей його рік нінащо перевів. Прийди, сину… покорися… У нас друга половина пустує. Перейдете туди – все ж хоч свій захист буде… Не знатимете такої нужди.

– Ніколи!.. нізащо!.. – глухо бубонить Йосип, а сльози на очах так і грають.

Явдоха мала щось казати.

– Прощайте, мамо… Спасибі вам, що не забули, – обірвав її Йосип і круто повернув від неї.

Явдоха глянула услід синові – наче п'яний, зігнувшись і плутаючи ногами, похилив він вподовж улиці. Явдосі він здався таким нещасним, таким бідним, що сльози так і облили її…

Крізь їх полуду їй мерещиться немазана хата, збита долівка, чорний у сажі комин, незмитии стіл у кутку, лави чорніше землі, піл коло печі так ходором і ходе, збіжжя того – жменя… Мерещиться онуча… не в колисці спить мала дитина, а на печі, завернута у драні ганчірки… син оброслий, зав'ялий, замлілий, невістка – як та калина… Несказанна, невимовна туга давить її за душу, щипає за серце, хилить-нагинає до самої землі.

Неутішна вернулася стара додому і, сидячи сама собі у хаті, довго і гірко плакала. Ониська не було дома, кудись зайшов, десь забарився. Явдоха не йшла його відшукувати до Якова, куди завжди ходила… Там покій, там мир… А там?!..

Їй пригадалася давня пора свого життя, тихого та щасного, їй пригадалися її сини Яків та Йосип ще дітьми… Йосип ще змалечку удався норовистим хлопцем: його не заколишеш ніяк, хіба на руках заносиш… і підріс – вередливий та упертий такий! тоді як Яків тихий та покірливий. Ще тоді Явдоха жалілася Ониськові: у кого цей хлопець удався такий?

– Молодець буде! – одказував Онисько…

І от став він підростати – Онисько, здається, ні об чому так не турбувався, як об йому.

– То мужик, хлібороб, – жартував Онисько, указуючи на Якова, – а Йосип? З Йосипа щось неабияке вийде. Його учити треба… грамоти учити…

Йосипові і грамота за іграшку далася… Радів батько, раділа мати такому його талану. Обоє у душі гонобили надію, жартовливо вимовлену Ониськом, дожидали… А чого діждалися?..

Сльози без перериву текли з очей старої. За сльозами застав її Онисько.

– Чого це?

Явдоха не зразу відказала. Вона вже вночі похвалилася, що була у сина, що бачила там у його. Онисько мовчав.

– Ти спиш? – спитала стара.

Онисько, хоч і не спав, не обзивався…

Після того він став ще сумніше, суворіше, вередливіше. Оце мовчить-мовчить, а це його наче прорве: бурмоче, сердиться, лається… Дивись, неждано-негадано нападеться на Якова…

– Чи так хазяїни роблять? – почне виговорювати, запримітивши який непорядок. – Той би так не зробив ніколи… – промовить і наче злякається, затнеться, запреться у хаті. То лежить, повернувшись до стіни лицем, то богу молиться, коли стара куди піде.

Восени у Якова родився син Грицько. Раялися, кого кумом брати. Настя намагалася на свекра.

– Куди мені, старому? Є молодші від мене, – сказав Онисько