Читати книгу - "Покора"

Чи перебільшував Ламперер? На жаль, не перебільшував; на мене він справив враження людини, гідної довіри. Вранці я занурився у Rutube, проте не знайшов нічого про події на площі Кліши. Хіба натрапив на відео, яке налякало мене, хоч і не містило ніяких проявів жорстокості: група хлопців, з голови до ніг вбраних у чорне, у масках та каптурах, озброєні автоматами, поволі рухалися, розосередившись літерою V, серед будинків, які нагадували квартал Ла-Даль в Аржантеї[11]. Проте це відео знімали точно не на телефон: фокус був бездоганний, та ще й ефект уповільнення додали. Єдиною метою цього статичного приголомшливого сюжету було засвідчити присутність, контроль над певною територією. У випадку етнічної сутички мене було б автоматично зараховано до табору білих, тож уперше, вийшовши на закупи, я подумки подякував китайцям за те, що з самого заснування кварталу тут не було ні чорних, ні арабів; до речі, тут узагалі нечасто оселялися не-китайці, за винятком хіба що кількох в’єтнамців.

Незле було б заздалегідь подбати про шляхи втечі, якщо справи підуть зовсім кепсько. Мій батько мешкав у шале у гірському масиві Екрени в Альпах, нещодавно (принаймні, я щойно про це дізнався) він знайшов собі нову подружку. Мама нудьгувала в Невері і жодної компанії, окрім французького бульдога, не мала. Я не спілкувався з ними уже років з десять. Ці двоє представників покоління baby-boom були невблаганними егоїстами, і я не мав жодного сумніву, що на мене вони не чекають. Час від часу я замислювався, чи побачу ще батьків до їхньої смерті, проте щоразу відповідь була негативною, і я сумнівався, що громадянська війна якось вплине на це – вони обов’язково знайшли б привід відмовити мені у притулку; батьки ніколи за приводом до кишені не ходили. Ще в мене були друзі, чимало, хоча, зрештою, не так уже й багато – з деким я втратив зв’язок; нарешті, була Аліса – її я міг вважати за друга. А у цілому, після розлучення з Міріам, я був абсолютно самотній.

Неділя, 15 травня

Мені завжди подобалися вечірні шоу в день виборів президента; за винятком фіналів чемпіонатів світу з футболу, гадаю, це була моя улюблена телевізійна програма. Звісна річ, атмосфера цих шоу була значно менш напруженою, адже вибори – це специфічний дискурс, історія, завершення якої відоме з першої ж хвилини; проте розмаїття учасників (політологи, політичні оглядачі «першого плану», цілі натовпи радісних або засмучених активістів у виборчих штабах партій… зрештою, самі політики зі своїми квапливими заявами – часом добре обміркованими, а іноді й продиктованими почуттями) та їхній загальний запал утворювали унікальне безцінне телегенічне відчуття переживання історичної миті в прямому ефірі.

Роздратований попередніми дебатами, стежити за якими мені завадила мікрохвильовка, цього разу я накупив грецької тарами, близькосхідного хумусу, оладок та риб’ячої ікри; а напередодні поставив до холодильнику дві пляшки «Рюллі». Щойно Давід Пюжада з’явився на екрані о 19:50, я зрозумів, що вечір буде захопливим і на мене чекає незабутній момент. Звісно, Пюжада тримався дуже професійно, проте його виказував блиск очей: результати, які йому вже були відомі і які він мав право оголосити вже за десять хвилин, були сенсаційними; французький політичний краєвид мусив зазнати суттєвих змін.

«Це струс», – заявив ведучий, щойно з’явилися перші цифри. Національний фронт ішов далеко попереду з 34,1 % голосів; це було природно, про це вже кілька місяців твердили всі опитування, і впродовж останніх тижнів кампанії кандидатка від крайніх правих ненабагато вирвалась уперед. Проте за нею пліч-о-пліч ішли кандидати від соціалістів (21,8 %) та Братства мусульман (21,7 %) – їх відділяла одне від одного така маленька жменька голосів, що ситуація могла змінитися і, напевно, мала змінюватися не раз упродовж шоу, поки підраховували результати голосування у великих містах та Парижі. Кандидат від правих з 12,1 % голосів, вочевидь, вибував із перегонів.

Жан-Франсуа Копе, голова Спілки за народний рух, з’явився на екрані лише о 21:50. Змучений, недбало поголений, з розв’язаною краваткою – більше, ніж коли-небудь раніше, було очевидно, які випробування він пережив. Страдницьки, з приниженням він визнав, що зазнав поразки – серйозної поразки, відповідальність за яку він повністю брав на себе; проте він не збирався йти з політики, як Ліонель Жоспен у 2002 році. Що ж до порад, як голосувати у другому турі, то їх не було – політична рада Спілки за народний рух мала зібратись і ухвалити рішення на наступному тижні.

О двадцять другій годині жоден із двох кандидатів так і не отримав рішучої переваги; останні цифри були такими ж, як і попередні, – і ця непевність дозволяла кандидатові від соціалістів уникнути важкої для нього заяви. Невже з обрію зникнуть дві партії, які визначали політичне життя країни з перших днів П’ятої Республіки?! Таке припущення здавалося настільки приголомшливим, що відчувалося, буцімто коментатори, які напрочуд швидко чергувалися на майданчику шоу – навіть Давід Пюжада, кого важко було запідозрити у прихильності до ісламу і який вважався наближеним до головного соціаліста, Манюеля Вальса, – потайки прагнуть цієї сенсації. Неймовірно швидко переходячи з каналу на канал, та аж до глупої ночі вправно махаючи шаликом, усюдисутній головний редактор «Л’Експрес» Кристоф Барб’є був, без сумнівом, одним із королів вечора, з легкістю затьмаривши головного редактора «Л’Обсерватер» Рено Делі – надто невиразного і похмурого – й навіть забіяку Іва Треара, заступника головного редактора «Ле Фіґаро».

Лише трохи після півночі, коли я допивав другу пляшку «Рюллі», з’явились остаточні результати: Мохаммед Бен Аббес, кандидат від Братства мусульман, посів друге місце з 22,3 % голосів. З кандидатом від соціалістів (21,9 %) було покінчено. Манюель Вальс виголосив дуже стриману коротку промову, в якій привітав двох переможців і відклав будь-яке рішення до зборів адміністративного комітету Соціалістичної партії.

Середа, 18 травня

Коли я повернувся на факультет до своїх лекцій, то вперше за весь час відчув – має щось статися; політична система, в якій я існував з дитинства і до якої звик, система, яка вже давно давала тріщини, може в одну мить завалитися. Вже й не пригадую, чому в мене виникло таке враження. Напевно, змінилося ставлення студентів: зазвичай мляві та байдужі до політики, того дня вони видалися мені напруженими, стривоженими і явно намагалися знайти якомога більше інформації в смартфонах і планшетах; хай там як, але того разу студенти були менш уважні, ніж будь-коли. А