Читати книгу - "Діти капітана Гранта"

Завдяки попутній течії біля берегів Північної Африки яхта швидко наближалася до екватора. 30 серпня замаячив острів Мадейра.

Гленарван, як і обіцяв, запропонував кинути якір і висадити ученого на берег.

– О, лорде, – сказав Паганель, – я буду відвертий із вами. Скажіть, а чи мали ви намір до зустрічі зі мною зробити зупинку біля Мадейри?

– Ні, – відповів Гленарван.

– Тоді дозвольте використати мою злощасну неуважність. Острів Мадейра добре відомий. Він зовсім не цікавий для географа. Про нього все сказано, все написано; до того ж знамените колись місцеве виноробство нині цілковито занепало. Вдумайтеся лишень: на Мадейрі більше не залишилося виноградників! 1813 року там виробляли 20 000 піп[21] вина, у 1845 році вже 2 669 піп, а нині не виробляють навіть 500 піп. Сумне явище! Отже, якщо ви не заперечуєте, то зсадіть мене поблизу Канарських островів…

– Що ж, тоді зробимо зупинку біля Канарських островів, – відповів Гленарван, – нам це також по дорозі.

– Я знаю, любий лорде. Канарські острови складаються із трьох груп і є надзвичайно цікавими для дослідження. Годі говорити про пік Тенеріфе, який я завжди мріяв побачити. Це чудова нагода. Я скористаюся нею, очікуючи на судно, яке доправить мене до Європи, піднімуся на цю знамениту гору.

– Як забажаєте, дорогий Паганелю, – мимоволі всміхаючись, відповів Гленарван.

Він мав право всміхатися.

Канарські острови розташовані неподалік Мадейри, за якихось 250 миль, – нікчемна відстань для такої швидкохідної яхти, як «Дункан».

31 серпня о другій годині дня Джон Манглс і Паганель походжали палубою. Француз закидав співбесідника питаннями щодо Чилі.

– Пане Паганелю! – раптом урвав його капітан, указуючи на якусь точку на півдні горизонту.

– Що, любий капітане? – відгукнувся учений.

– Погляньте он у той бік. Ви нічого не бачите?

– Нічого.

– Ви не туди дивитеся. Дивіться не на горизонт, а вище, на хмари.

– На хмари? Нічого не бачу.

– Зараз погляньте на вістря бушприта.

– Нічого не бачу.

– Ви не хочете бачити! Ми ж перебуваємо за 40 миль од піка Тенеріфе, його гострий гребінь чітко окреслився на горизонті.

Хотів Паганель бачити, та не бачив. Однак перегодя, аби не зажити слави сліпця, довелося погодитися з Джоном Манглсом.

– Ну нарешті ви побачили, – заспокоївся капітан.

– Так, так, бачу, ясно бачу. Як? Це і є славнозвісний пік Тенеріфе? – зневажливо запитав географ.

– Саме так.

– А мені здається, ніби це не дуже висока гора.

– Проте вона здіймається на 11 000 футів над рівнем моря.

– Монблан значно вище!

– Можливо, та коли вам доведеться дертися на неї, то вам мало не видасться!

– Підніматися? Підніматися на пік Тенеріфе? Дорогий капітане, після Гумбольдта і Бонплана? Геніальний Гумбольдт піднявся на цю гору і так детально описав її, що тут нічого не додаси. Він позначив п’ять зон: зону виноградників, зону лаврів, зону сосен, зону альпійського вересу і, нарешті, безплідну зону. Гумбольдт дістався найвищої точки піку Тенеріфе, де навіть нікуди було сісти. З вершини гори перед його поглядом розстилався простір, завбільшки із чверть усієї Іспанії. Потім він спустився в жерло вулкана, до самісінького дна цього згаслого кратера.

Постає питання: що мені в біса робити на цій горі після такої великої людини?

– Справді, після нього вам нових відкриттів не здійснити, – погодився Джон Манглс. – Вам і справді буде нудно чекати судно в цьому порту. Там годі знайти для себе розваг.

– Отож бо й воно, – сміючись відповів Паганель. – Та скажіть, любий Манглсе, хіба на островах Зеленого Мису немає зручних стоянок?

– Звісно, є. У Вілья-Прайя дуже легко сісти на пароплав, що прямує до Європи.

– А крім того, є ще одна перевага, – зауважив Паганель, – острови Зеленого Мису розташовані поблизу Сенегалу, і там я зустріну співвітчизників. Я знаю, цю групу островів вважають малоцікавою, пустельною, та й клімат там не вельми корисний для здоров’я. Проте географові все цікаво. Уміти бачити – це наука. Є люди, які не вміють бачити, – подорожуючи, вони збагачуються свіжими враженнями не більше за равликів. Та повірте мені, я не такий.

– Як вам буде завгодно, пане Паганелю, – відповів Джон Манглс. – Я певен, що ваше перебування на островах Зеленого Мису збагатить географічну науку. Ми все одно повинні зупинитися там, аби поповнити запаси вугілля, і ви нас не затримаєте.

По цих словах капітан узяв курс на західні береги Канарських островів.

Знаменитий пік Тенеріфе залишився за кормою «Дункана», і, прямуючи швидким ходом, 2 вересня о п’ятій годині ранку яхта перетнула тропік Рака. Погода змінилася. Повітря зробилося важким і вологим, яким воно буває в період дощів. Цю пору іспанці називають «часом калюж». Вельми обтяжлива погода для мандрівників, одначе корисна для жителів африканських островів, які потерпають од браку лісів, а відтак і вологи. Бурхливе море завадило пасажирам перебувати на палубі, натомість у кают-компанії не вщухали бесіди.

3 вересня Паганель заходився пакувати свої речі, готуючись до висадки на берег. «Дункан» лавірував між островами Зеленого Мису. Яхта минула острів Сель, безплідний і похмурий, немов піщана могила, пройшла вздовж величезних коралових рифів, залишила осторонь острів Сен-Жак, із півночі на південь оперезаний ланцюгом базальтових гір, увійшла до бухти Вілья-Прайя і стала на якір. Погода була жахлива, бушував прибій, попри те, що бухта була захищена від морських вітрів. Дощ лив як із відра, і крізь потоки ледве проглядалося місто, розташоване на величезній рівнині. Крізь густу дощову завісу острів виглядав доволі похмуро.

Леді Гленарван не вдалося побувати в місті. Вугілля вантажили з неабиякими труднощами. Тож пасажири «Дункана» почувались наче під домашнім арештом. У той час як море і небо в неозорому хаосі змішували свої води, їм не залишалося нічого іншого, як сидіти в кают-компанії. Звісно, переважно говорили про погоду. Кожен висловлював свою думку, окрім майора, який із такою ж байдужістю споглядав би і всесвітній потоп.

Паганель ходив, похитуючи головою.

– Наче навмисне така погода, – повторював він.

– Так, стихія повстала проти нас, – погоджувався з ним Гленарван.

– Все одно моє буде зверху!

– Не можете ж ви знехтувати такою зливою, – зауважила леді Гелена.

– Особисто я, добродійко, не боюся жодної зливи, ось тільки за багаж та інструменти лячно: все пропаде.

– Небезпечна лише висадка, – зауважив Гленарван, – але щойно ви потрапите до Вілья-Прайя, одразу ж непогано влаштуєтеся. Щоправда, там трохи брудно – розумієте, сусідство з мавпами та свинями… Одначе мандрівник не повинен бути вибагливий. До того ж можна сподіватися, що за сім-вісім місяців вам таки вдасться відплисти до Європи.

– Сім-вісім місяців! – скрикнув Паганель.

– Так, не раніше, адже в період дощів судна рідко заходять на острови Зеленого Мису.