Читати книгу - "Чужим життям, Ганна Зюман"

Граф Дерлак — генерал, герой якоїсь останньої війни та, відповідно, мав переваги та додатковий військовий авторитет.

Герцоги Ошенські: один — щось на кшталт міністра зовнішньої політики, другий — чоловік рідної сестри короля. Обидва відчайдушні інтригани та любителі підкилимних ігор.

Але, крім основних політичних сил, були ще дві — Рада магів та герцог Сандр.

Перші відкрито в політику намагалися не влазити, але мали чималу реальну владу.

Другого ж, ім'я якого так дивно збіглося з моїм незмінним рятівником, іноді називали чорним герцогом і вважали чи не найнебезпечнішою людиною в країні.

Чому?

Нормально пояснити це граф не зміг. Заявив лише, що після зустрічі з ним та його командою дуже часто люди просто зникають.

Два тижні потому. Подвір'я графського замку

Мої ножі літали, наче ластівки. Мій учитель, якого звали Нік, захоплено літав поруч і засипав мене кострубатими компліментами щодо того, що моїй силі й спритності будь-який мужик позаздрить.

— Яна, можна вас відволікти від тренування? — пролунав позаду голос графа.

— Відволікти можна, — відповіла я, метаючи черговий поданий Ніком ніж, — від тренування неможна.

— Це стосується герцога Сандра, він...

— Не приїде за мною, не хвилюйтесь, — нетерпляче перебила я Йогана.

— Сьогодні вранці перетнув межі моїх володінь і прямує сюди.

Ніж випав у мене з рук.

— Навіщо? — ошелешено запитала я.

Просячи графа пояснити мені політичну обстановку, я не стала просвітлювати його щодо того, що Сандр, якого я безуспішно шукала по замку в перший день, і герцог Сандр, це абсолютно різні люди. Також я не розповідала, хто я й звідки, хоча за два тижні мого перебування в замку ми з графським подружжям дивним чином потоваришували. Особливо після того, як я виставила місцевого лікаря за двері та розповіла графині, як правильно лікувати застуду.

— Думаю, вам краще знати, — спокійно відповів граф.

— Він точно не може сюди приїхати саме до вас, Йоган?

Граф неуважно знизав плечима.

— Через скільки часу він буде тут?

— Думаю, якраз на вечерю.

— Тоді у нас є час все обговорити, — залишивши засмученого Ніка, я підійшла до графа. — Ходімо.

Ми розмістилися у кабінеті. Марі приєдналася до нас, хоч Йоган цього не схвалював. Як і всі середньовічні чоловіки, він вважав, що жіноча доля — виключно сукні та спідниці.

— Мій план такий, — почала я. — Ви приймаєте герцога так, як прийняли б його, якби мене тут не було. Поки він сам особисто не спитає, про мене не розповідаєте. Якщо спитає, просто проведете його в мою кімнату. Далі не втручаєтеся, хоч би що не відбувалося.

— Ви не хочете зустрічатися з ним? — здивувалася графиня. Вона думала, що ми з ним дуже добре знаємо одне одного.

— Зараз я не знаю, чого від нього чекати, — постаралася я ухилитися від прямої відповіді. Брехати не хотілося, але й розкривати, що я тут ніхто, мені теж не хотілося. — Якщо він просто проїжджає повз, нехай котиться собі далі.

— А якщо він застосує силу? — Йоган відчув мої побоювання, хоча я навіть уявити не могла, чого мені побоюватися. Адже мій зв'язок із герцогом вони самі собі вигадали.

— Щодо мене? Запевняю вас, я цього не допущу. Але якщо раптом з якихось лише одним богам відомих причин він забере мене, я прошу вас про невелику позику. Відпустіть зі мною Ніка як слугу. Якщо його послуги мені не знадобляться, він у найкоротший термін повернеться.

Знову опинитися однією в незнайомому світі я не хотіла, а так нехай і невелика, але в мене була б підтримка.

Граф стояв, роздумуючи, потім підійшов до стіни та зняв ножі.

— Ніколи не думав, що скажу це леді, — він простяг мені пояс. — Ви знаєте, як цим користуватися.

— Спасибі. Це честь, прийняти такий подарунок.

Після обіду я повернулася до своєї кімнати і переодягнулась у земний одяг. Незважаючи на те, що я була впевнена, що герцог про мене навіть не чув, хвилювання господарів замку передалося й мені.

Тож я вирішила перестрахуватися.

Зробивши на голові високий хвіст і злегка підфарбувавшись, я сіла в крісло та заглибилася в читання «Історії Тамії».

Ближче надвечір з вулиці почувся шум, і я обережно, щоб не бути випадково поміченою, визирнула у вікно.

На велике чотирикутне подвір'я, вільне від господарських будівель, в'їжджали вершники. Я нарахувала дванадцять чоловік. Останнім в'їхав великий чорний диліжанс із наглухо заштореними вікнами.

Поки вершники спішувалися, наводили себе та коней у порядок, з екіпажу вийшов високий чоловік у довгій чорній шубі. Він не став зачиняти двері, й звідти з'явилася невелика, закутана з голови до ніг у хутро, фігурка.

Чоловік подав фігурці руку, вона обережно спустилася на землю. Перекинувшись парою фраз, обидва попрямували до ґанку.