Читати книгу - "Чужим життям, Ганна Зюман"

Якщо герцог із дамою — значить, просто їдуть повз і вирішили зупинитися на ніч. Навіщо зупинятися в невідомому готелі, якщо проїжджаєш повз замок, де тебе напевно обігріють і добре нагодують, до того ж сумніваюся, що візьмуть за це плату.

Посміхнувшись своїм марним і безпідставним побоюванням, я повернулася до книги. Виходити до непроханих гостей все одно не варто, щоб не викликати зайвого занепокоєння, а вечерю мені й в кімнату принесуть.

Король Рейнгард якраз вів в атаку свою непереможну армію, коли двері моєї кімнати широко відчинилися й на порозі здалося «щось».

Маленьке, сухеньке тільце, яке колись було жіночим, загорнуте в незрозумілі лахміття, простягло в мій бік темну тоненьку ручку з вузлуватими пальцями, тицьнуло в мене вказівним і, дивно пискнувши, одразу вискочило в коридор.

Не встигла я схаменутися після появи в моїй кімнаті привида, як його місце зайняв величезний як ведмідь мужик у чорній кудлатій шубі. Розглянути його у світлі єдиного свічника, який я прилаштувала на комоді поруч із кріслом, щоб було зручно читати, було не так легко. Підозрюю, що незнайомцю було складніше подвійно, оскільки я сиділа у тіні високої спинки крісла.

Пауза затяглася.

— Заходячи до приміщення, в якому знаходяться люди, необхідно привітатися, — зовсім несподівано для самої себе видала я та перегорнула сторінку.

Спрацювала звичка швидко ставити зухвальців на місце.

— Взяти її, — коротко, немов постріл, відрізав Ведмідь.

— А також представитися, — незворушно продовжила я, встаючи й рішуче підходячи до Ведмедя, поки в кімнату, мов тіні, просочувалися інші люди. — Іноді цього досить, щоб отримати бажане.

Я заглянула Ведмедеві прямо в очі. Навіть за моїх метр вісімдесят плюс каблук він був на півголови вище за мене. Це притому, що середній зріст людей цього світу був трохи нижчим, ніж у людей мого світу. Роздивитися колір очей ведмедя під волохатою шапкою, та ще й у темряві було складно, але злість у них відкрито обпалювала мене.

— То як? — не відриваючи погляду, запитала я.

Ведмідь зло посміхнувся:

— Герцог Сандр.

— Герцог Сандр, — повторила я, смакуючи кожну букву. — Відмінно, — я злегка відхилилася назад, від чого люди, що оточили мене, завмерли. — Яніна. Жінки вперед?

Отримавши як відповідь чергову посмішку, я вийшла у коридор.

Внизу на мене чекали бліді граф з графинею та Нік з моїм манто й сумочкою.

Тож я підморгнула графу з графинею, прийняла у Ніка манто та сумочку й знову повернулася до Ведмедя:

— Мій слуга вирушає зі мною.

— Як завгодно, л-е-д-і, — прогарчав Ведмідь.

— Граф, графине, дякую вам за гостинність, — коротко попрощалася я з господарями та вийшла надвір.

Не встигла ступити на землю, як один із супроводжуючих мене кинувся відчиняти двері диліжанса. Тож мені довелося залазити всередину.

Усередині диліжанса було досить тепло, через що я полегшено зітхнула.

Все-таки моє манто не було повноцінною зимовою шубою. Зі свого світу я перемістилася восени, манто на мені було більше даниною моді, ніж практичності. Просити графа з графинею про нову шубу з мого боку було трохи нахабно, я й так два тижні зловживала їх гостинністю, оскільки вони виявилися надзвичайно хорошими та душевними людьми.

Чотири невеликі лампадки висвітлювали внутрішній простір. Тіні, що грали, падали на синю оксамитову оббивку широких диванів і стін. Різьблене дерево, позолота та напівдорогоцінне каміння оздоблення екіпажу підтверджували, що Ведмідь, який вже з'явився позаду мене в екіпажі, справді герцог.

— Сідайте, міледі, — пробасив він.

Я не забарилася й, не знімаючи манто, досить вільно розташувалася на дивані. Тільки сівши, помітила, що в протилежному кутку затиснулася стара в лахмітті, яке я з вікна прийняла за хутра.

Ведмідь спокійно скинув свою чорну кудлату шубу, не менш кудлату шапку й розташувався навпроти.

Вивчення одне одного зайняло близько хвилини.

Переді мною сидів міцно складений чоловік років сорока п'яти. Довге темне волосся стягнуте в хвіст, на скронях проблискувала сивина. Риси обличчя різкі, наче вирізані. Ні краплі м'якості. І погляд як у хижака, котрий уже точно розрахував кидок на жертву. Такі не знають жалю, але й чистої, бездумної жорстокості в ньому навряд чи знайдеш. Швидше, голий розрахунок та вбиті емоції. Небезпечний тип. Але я бачила й гірше.

— У мене до вас пропозиція, — першим порушив тишу герцог, а я здивовано підняла брову, — ви віддаєте мені джерело та вільно вирушаєте на всі чотири сторони.

— Джерело? — моє здивування стало ще більше. — Я не розумію, про що ви.

— Думаю, ви все чудово розумієте.

Герцог повернувся до старої, та знову простягла в моєму напрямку руку й зашипіла дивним ламаним голосом:

— Джерело.

— Якщо ви не віддасте джерело добровільно, то мені доведеться вас обшукати.

ХА! Злякав козу капустою.