Читати книгу - "Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі"

Спустився я якось до галявини Буху, зупинивсь на відстані пострілу, роздивився добре. Ніби нічого підозрілого не було, ще нижче спустився і бачу — під пагорком чоловік якийсь. Сидить під горіхом, заховався, а дуло рушниці — на мене націлив і прислухається знизу. Я його впізнав, то був Дата Туташхіа.

Ми враз обидва принишкли. А я тоді йому:

— Добридень вам, дядьку Дато!

— Доброго здоров’я, абраг!— відповів він весело.— А йди сюди, до мене. Тільки обмини колодязь.

Я підійшов, сів біля нього. Ми побалакали про се про те. Він розпитав мене про братів, де вони, і замовк. Щоб продовжити розмову, я спитав:

— Дядьку Дато, чому ви загадали мені обминути колодязь?

— Я третій день чекаю тебе тут. Ти ж любиш кричати в колодязь?

— Люблю. То й що?

— А те, що тепер у цю халупу ходу немає.— Дата дивився на мене так само весело.

«Щось він, мабуть, приховує від мене з тим колодязем»,— подумав я.

— Раз ви сказали — не ходи, я, звісно, не піду. Нема про що й говорити, дядьку Дато...

— Ні, не в цьому річ. Піти ми підемо. Тільки обережно. Ти йди на крок позад мене.

Так і зробили. Дата Туташхіа підійшов до халупки над колодязем з тильного боку. Халупка була з шалівки: кожна шалівка — аршинів три завдовжки, на два пальці завтовшки і завширшки — вершок. Він розсунув шалівки, заліз усередину, а я за ним. Колодязь був обкладений камінням, так як до пояса дорослому. Ми поприсідали навпочіпки, і коли очі звикли до темряви, Дата Туташхіа спитав:

— Точі-братику, бачиш у камінні рукоятку маузера?

— Бачу.

— Дуло його якраз навпроти входу, зверху маузера й не побачиш, камінням прикритий...

Мене й зараз у піт кидає, коли де згадаю, а як було хлопчиськові? Сердечко калатало, наче зловлена птаха. Та й як ото придумано: ввійде людина, переступить поріг, ще крок — і нога точнісінько біля каменя, за яким маузер. Постріл, і — який би ти не був на зріст, від ширінки до горла — кудись та влучить куля, де вже напевно!

— А тепер послухай! Бачиш мотузок? — Переріж його обережно. Дуже обережно і дуже гострим ножем — тоді нічого не страшно. І ріж отут — від задньої стіни. Якщо й вистрілить — куля полетить до входу, а ти будеш якраз навпроти. Потім розбереш каміння отут і замість кулі одержиш маузер. А тепер ходімо.

Ми вилізли з халупи.

— Дядьку Дато, це для нас готували?

— Думаю, для тебе. Ця штука не для бувалого абрага. Бувалий абраг у такій тихій місцині в двері не піде. Той, хто поставив пастку, знав, що ти любиш приходити сюди і входиш без остраху.

— Виходить, хотіли вбити мене?

— Гадаю, тебе.— А трохи перегодом Дата Туташхіа сказав: — Точі-братику, якщо тебе хто вдарить без причини, а ти йому не віддячиш, він піде своєю дорогою й неодмінно покається за свій вчинок: ворогом твоїм він не стане — затям це. Та коли й ти його вдариш — він уже ворог тобі. Ти через те попав у абраги, що дав здачі тому, хто вдарив тебе без будь-якої причини. Він і став твоїм ворогом. І це затям. Влада й закон — твої вороги. Пометикуй добренько, де взялася ця пастка з маузером, і тоді здогадаєшся, хто твій ворог. Ти мене зрозумів?

— Зрозумів, дядьку Дато. І тепер я вже знаю.

— От і добре. Нехай господь пошле тобі мир і перемогу над ворогом. А я піду.

Дата Туташхіа обійняв мене і пішов униз схилом. Тоді я не знав, що за пагорбом на нього чекало двоє. Мої брати вистежили все те. Видно, Дата Туташхіа прийшов у Мухурський ліс, щоб зустрітися з друзями.

— Куди ти йдеш, дядьку Дато? — Питання моє, звісно, було наївне.

Туташхіа засміявся:

— Город прополоти мені треба!

Стояла пізня осінь.

— Знайшов час полоти! — засміявся і я. Де мені було знати, що крилося за його словами.

Дата Туташхіа подумав і сказав:

— Ще не пізно. Город і ниву, які мені вділено, треба полоти-мотижити і зимою, й літом...

Ми попрощалися.

— Хто це зробив? — гукнув я йому навздогін, коли він був уже далеко внизу.

— Ража Сарчимеліа або Поко Качава, це їхня робота, немає сумніву. Більше нікому. Та й не пішов би ніхто на таке діло, крім тих двох пацюків. Розкажи про все Максимові та Платону. Вони зрозуміють...

Отак полов і мотижив Туташхіа. Йому не ліньки було працювати на городі і для себе, і для інших.

Тепер лишилося розповісти вам, що ми з ними зробили, і час кінчати. Ражу Сарчимеліа ми підстерегли на дорозі. Я сидів біля великого мішка з кукурудзою. Максим і Платон сховалися в кущах. Іде Сарчимеліа. Подумав: сидить собі хлопчина біля мішка — чого боятися? Він підійшов, і ми зробили з ним те, що робив він сам, коли грабував людей: загадали підняти руки, зсадили з коня, забрали зброю і повели в ліс. Платон сказав: «Ти засунув маузер у колодязь на галявині Буху, а тепер іди витягай. Ми знати не знаємо, що ти там накрутив, нам вода потрібна, без колодязя нам не можна». Він — відмовлятися. І чути не чував ні про колодязь, ні про маузер. Ми зв’язали його міцненько й пустили вперед. Ішли цілий день і цілу ніч, привели на галявину Буху.

— Заходь! — наказав Максим Ражі Сарчимеліа біля колодязя.

Він — до ніг нам, і чого тільки не обіцяв — сам бог знає. А ми стояли на своєму, хоч негідник ніяк не хотів заходити в халупу. Нарешті мені стало шкода його. Я вистрілив і зніс йому черепа.

Через два тижні ми пішли шукати Поко Качава. Але запізнилися, хтось порішив його днів за п’ять до нас.