Читати книгу - "Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка, Умберто Еко"

Від середньовіччя до сучасності

Тріумфальний

вихід

государя

Під час свят у добу Відродження й надалі за звичаєм поєднують святкування політичних подій із народними святкуваннями, що відбуваються вже десятиліттями, зокрема повертаючись до традиції тріумфальних повернень, турнірів, маскарадів та придворних балів. Однак повернення монарха до міста, яке аж до XІV ст. відзначали, зустрічаючи правителя біля тріумфальної арки міста всі гуртом — духівництво, місцеві чиновники, представники буржуазії та цехів, утворюючи почет, котрий проводжав правителя аж до середмістя, у XV—XVІ ст. перетворилося на величні вистави, що демонструють сцени з релігійних сюжетів, а згодом — і з мирського життя, чимраз дужче наголошуючи на святенності, належності до династії правителів, законності правління та чеснотах монарха, а також щоб показати безпосередню спорідненість з усім народом. На турнірах передовсім демонстрували становище короля як пана-феодала — що наділений якнайбільше всіма воєнними талантами, хоробрістю, відчуттям честі, на яких виховані справжні лицарі, і поступове перетворення знаті на придворних, на яке нашаровується піднесення лицарських ідеалів, спрямоване на те, щоб стримувати аристократію, яке призводить до провідної ролі театральної складової аж до того, що часто нею починають замінювати, власне, змагання на лицарському турнірі. У тому ж напрямі розвиваються танці й театральні інтермецо. Якщо, приміром, у 1539 р. флорентійські інтермецо з нагоди приїзду в місто Елеонори Толедської, нареченої Козімо І де Медічі (1519—1574), ще є осібними елементами, які з-поміж решти святкових елементів відіграють допоміжну роль, у 1589 р., наприкінці століття, під час святкування з нагоди приїзду до Флоренції Кристини, доньки герцога Лотаринзького Карла ІІІ Великого, вистава вже має власну мистецьку цінність, а тим часом вже окреслюються бічні лаштунки та задник, хоча ще й бракує такого поняття, як зала, призначена тільки для глядачів.

Танці

і театр

Перехід від святкової ходи до організованої театральної вистави, у перспективній побудові якої фокус зосереджено на місці, де перебуває монарх, є віддзеркаленням нових відносин у владній царині. Часто у виставах бере участь родина правителя, як, наприклад, у 1573 р., під час приймання при французькому дворі польських послів, потому, як королем Польщі було обрано Генріха ІІІ Валуа, брата короля Франції, Карла ІХ. На балу, організованому королевою-матір’ю Катериною Медічі, у виставі беруть участь 16 придворних дам, зокрема і Маргарита де Валуа (1552—1615), які втілюють французькі провінції. Монарх особисто бере участь рідше, виконуючи дві ролі: глядача за власним бажанням та оцінювача, підтримуючи давню традицію.

Партії

та пропаганда

Поволі, коли централізація державної влади призводить до занепаду влади місцевої, двір перетворюється дедалі більше на серце публічного церемоніалу, а свята обертаються, по суті, на засоби пропаганди для підтримки політики правителів, знаряддя демонстрації сили, величі та засіб здолати будь-який опір. Не випадково Карл V особисто опікується святкуваннями, в яких зображено визначні віхи його правління, надаючи їм більшої ваги, ніж ці свята мали в минулому. Придворне свято тепер є ідеальним світом, де природа підкоряється людському пануванню, достоту як королівська держава має підпорядковуватися своєму правителю. Досконала гармонія свята є водночас образом Всесвіту — приміром, у 1589 р. чотири інтермецо з нагоди приїзду до Флоренції Кристини Лотаринзької (1565—1637) презентують чотири стихії: вогонь, повітря, землю та воду, і політичного та соціального порядку, і її неможливо зруйнувати навіть новими постановками на мінливих чи за своєю суттю однакових сценах. Саме звідси випливає відчуття повторюваності, яке маємо, гортаючи документальні свідчення про святкування в  добу Чинквеченто. Розтлумачувати їх легше завдяки книгам, символам, емблемам на гербах, і передовсім словникам з міфології, на кшталт De deis gentium varia et multiplex historia (1548 р.) Ліліо Грегоріо Джиральді, Mythologiae (1551 р.) Натале Конті, Le imagini colla sposizione degli dei degli antichi (1556) Вінченцо Картарі, l’Iconologia (1593 р.) Чезаре Ріпа.

Символи,

емблеми

На підставі цих відомостей з міфології, правителі постають в образах богів (зокрема, Генріх ІІІ часто відображався у подобі Геркулеса Галльського). Так свято набуває ознак ініціації, тож усі грані його здатні збагнути лише освічені люди. Зрештою, прагнення до контрольованої витонченості, до бажання по-новому опанувати себе чимраз дужче віддаляє еліту від народу, а відповідно, святкування поволі розділяється на фрагменти, які проводяться при дворі, та епізоди, коли брати в ньому участь дозволено простолюду: окремі з таких свят, зокрема народні, ті, де відбуваються бої між тваринами, чи матчі з гри в м’яч із часом призначатимуться лише для глядачів, котрі належать до плебсу.

Винайти

традицію

У добу Відродження посилюється вага священного образу правителя: у 1515 р. з нагоди приїзду до Брюгге Карла V місто зображають як Єрусалим, його жителів — як обраний народ, а імператора представлено в образі Христа. Віднині законне право на владу за правом династичного народження ґрунтується також на римських традиціях: ще в 1501 р, з нагоди шлюбу герцога Феррари, Альфонсо д’Есте та Лукреції Борджіа (1480—1515) у Римі згадували про перемоги Юлія Цезаря, Луція Емілія Павла Македонського та Сципіона Африканського. Для династій створення традиції є конче потрібним, а для родів, які нещодавно піднеслися на владну верхівку, як-от Медічі, — й поготів. Під час тріумфального в’їзду до флорентійського містечка Прато Елеонори Толедської, доньки віце-короля Неаполя, Медічі обмежились тим, що вивісили зображення, присвяченні діянням Джованні делла Банде Нере, що теж належав до Медічі (1498—1526); однак, у 1565 р., коли у Флоренцію приїздить Іоанна Австрійська, сестра імператора Максиміліана ІІ, картина постає набагато складнішою: одна з тріумфальних арок присвячена роду герцога Козімо Медічі. І справді, у міру зростання їхнього впливу, вже коли до Флоренції приїхала француженка Кристина в 1589 р., відтворюють історію заснування Флоренції тріумвіратом правителів — Августом, Марком Антонієм та Марком Емілієм Лепідом, перебудову, здійснену Карлом Великим та нову еру за династії Медічі. Так само красномовними за цієї нагоди були й розповіді про Тоскану на чолі з Козімо, що є нагадуванням про шлюбні зв’язки Медічі, спорідненість із флорентійськими папами Львом Х та Клементом VII та того, що наречена є ріднею Катерини

де Медічі.

Театральні

технології

Чимраз більша величність вистав