Читати книгу - "Українські традиції"

А другий каже:

– Я сам од чотирьох одіб'юсь.

– Ні, – каже перший, – давай заночуємо. Бог його святий зна, що ще буде.

– Буде те, що я знаю.

От той, що не боявся, пішов собі шляхом, а той, котрий боявся, пішов на вогонь, що світився в степу. Приходить до вогню, аж там вовків така сила, а посередині Юрій їсти їм варить.

– Не бійся, – каже, – чоловіче, вони тебе не займуть. Звідки ти?

Він і розказав, як вони йшли вдвох.

– Я, – каже, – кажу: буде Бог зна ще що, а він каже: буде те, що я сам знаю.

От Юрій і послав чотирьох вовків. Прибігають вони назад: не взяли. Послав він ще шість – і ті не взяли; послав він дванадцять – так ті вже й розірвали.

Це тому чоловікові так Бог поробив за те, що він казав: «Сам знаю, що буде». А так не годиться казати. Треба казати: «Буде, як Бог дасть».

Їхали якось чумаки мимо одного лісу та й спинились там спочити. На гарбах у їх було дві бочки горілки, і ото як тільки схочеться якому чумакові випить горілки, то він одіткне свою бочку, підставить рота під чопа та й п'є собі, скільки хоче. Теє діло та піддивився москаль, ідучи з служби додому. Бачить він, що чумаки п'ють горілку з бочок, сів та й приховався десь за дерево. От як тільки чумаки повпивались та полягали спати, він вийшов з засідів, підліз до однієї бочки, одіткнув чопа, напився горілки до самого витріщока та й пішов собі своєю дорогою, а бочку й не заткнув чопом. Як потекла ж з тієї бочки горілка! Як потекла горілка! Набігла аж ціла річка. Тоді до тієї річки як поналітало журавлів! Понапивались вони з тієї річки горілки та там же скрізь і полягали, як мертві. А москаль, ідучи, поназбирав їх кілька десятків, попідтикав кругом себе під пояс та й пішов. А коли ті журавлі одійшли од горілки, то почали махати крилами та й підняли того москаля до небес, аж під саму хмару. Коли тут у москаля пояс візьми та й розірвись, і москаль полетів зверху вниз, на землю, та попав якраз на зайця. Сів на нього верхи, ухопивсь за хвіст та й сидить. Заєць з переляку як рвонеться, так у москаля в руках тільки хвіст зостався од зайця! В рівному степу хіба тільки вітер дожене його.

Хоч історія ця й проста, а з тієї пори всі зайці стали куці: тільки один цурпалок стирчить та білою цяткою блищить.

Відьми бувають рожденні й роблені. Від них велика шкода людям: то корів доять, то псують, то закрутки крутять у хлібові. Хто закрутку скосить, у того буде руки й ноги крутить або нападе різачка, живіт болітиме.

Пізнати відьму можна у Великдень: в заутрені вона цілує замки в церкві. Можна ще пізнать, як скотину виганяєш у череду. Розговівшись паскою, не бери ціпка, а вигонь скотину мечиком із терниці, якою коноплі труть. Відьма тоді забіжить перед тебе й спитає:

– Хіба в тебе ціпка нема?

Це буде відьма.

Відьми бояться собак-ярчуків[362], а малих щенят душать. Як хочеш вигодувати ярчука, викопай яму, посади собаку і накрий осиковою бороною. Годуй до року: тоді відьма не задушить.

Лісовик – це з тої людини, що сама собі смерть заподіє. Ходить він поверх дерев та все гукає:

– Ге-е-ей!

Одного разу косили біля озера косарі та там і заночували. Коли це щось уночі як гукне по тім боці:

– Но!

Де не взялася після того вогняна полоса та так дуби аж до землі й почала класти. Трохи-трохи в косарів і куреня не знесла. Отож лісовик їхав!

А то ще був один дід, так йому раз таке було. Чує він: щось у лісі кричить, ніби кличе. Він і