Читати книгу - "Гра янгола"

Вона мала звичай казати, що в той день, як вона звідси піде, Соморостро помре. Вона тут народилася, серед людей пляжу, і тут залишалася до свого останнього дня. Про неї багато чого розповідали. Дуже багато людей говорили про неї й дуже мало знали її насправді. Чимало було й таких, що боялися її й ненавиділи. Навіть після того, як вона померла. Я вам усе це розповідаю, бо, здається мені, ви знаєте: я не та особа, яку ви шукаєте. Особа, яку ви шукаєте, або вам здається, що ви шукаєте її, і яку всі називали відьмою із Соморостро, була моєю матір’ю.

Я подивився на неї збентеженим поглядом.

– А коли…

– Моя мати померла 1905 року, – сказала вона. – Її вбили за кілька метрів звідси, біля самої води, угородивши ніж у шию.

– Мені шкода. Я думав, що…

– Багато людей так думають. Бажання вірити може бути сильнішим за смерть.

– А хто її вбив?

– Ви знаєте хто.

Я мовчав кілька секунд, а тоді сказав:

– Дієґо Марласка…

Вона кивнула головою.

– Навіщо?

– Щоб примусити її мовчати. Щоб замести цей слід.

– Не розумію. Ваша мати допомагала йому… Він сам же передав їй велику суму грошей, щоб заплатити за її допомогу.

– Саме тому він і вирішив її вбити, щоб вона забрала його таємницю із собою в могилу.

Вона дивилася на мене з легкою усмішкою, ніби моя розгубленість розважала її й водночас уселяла їй жаль.

– Моя мати була звичайною жінкою, сеньйоре Мартін. Вона виросла в злиднях, і її єдиною силою було бажання вижити. Вона ніколи не навчилася ані писати, ані читати, але вона вміла заглянути всередину людини. Вона вміла відчути те, що вони відчували, те, що приховували, і те, про що вони мріяли. Вона читала це в їхньому погляді, у їхніх жестах, у їхньому голосі, у тому, як вони ходили і як рухалися. Вона знала, що вони скажуть, іще до того, як вони розтуляли рота. Тому багато людей називали її чаклункою, бо вона була спроможна бачити в них те, чого самі вони не хотіли бачити. Вона заробляла собі на життя, продаючи любовні трунки та приворотне зілля, що їх виготовляла з джерельної води, трав та цукру. Вона допомагала пропащим душам вірити в те, у що їм хотілося вірити. А коли її ім’я стало набувати популярності, багато поважних людей почали відвідувати її й просити в неї всіляких послуг. Багаті хотіли стати ще багатшими. Ті, хто був при владі, хотіли мати ще більше влади. Скнари хотіли почуватися святими, а святі хотіли бути покараними за гріхи, яких вони не мали мужності накоїти. Моя мати всіх вислуховувала й від усіх брала гроші. За ці гроші вона послала мене та моїх братів навчатися в ті школи, у яких навчалися діти її клієнтів. Вона купила нам інше прізвище та інше життя, далеке від цього місця. Моя мати була доброю людиною, сеньйоре Мартін. Але ви помиляєтеся, коли думаєте, що вона когось у чомусь одурила або примусила повірити в щось таке, у що не слід було вірити. Життя навчило її, що ми, люди, живемо з великих і малих брехень, що вони потрібні нам, як повітря. Вона казала, що, якби ми були спроможні побачити, не вдягаючи шори на очі, реальність світу та реальність нас самих протягом лише одного дня, від світанку до вечора, ми наклали б на себе руки або схибнулися.

– Але…

– Якщо ви прийшли сюди в пошуках магії, то я мушу розчарувати вас. Моя мати пояснила мені, що магії не існує, що у світі не може бути ані добра, ані зла більше, аніж ми собі уявляємо внаслідок своєї жадібності чи з наївності. А іноді навіть унаслідок свого божевілля.

– Чи не це саме сказала вона Дієґо Марласці, коли взяла від нього гроші? – зауважив я. – За сім тисяч песет у ті часи можна було купити кілька років навчання в добрих школах та добре ім’я.

– Дієґо Марласці треба було вірити. Моя мати допомогла йому в цьому. Більше нічого.

– Вірити в що?

– У своє власне спасіння. Він був переконаний у тому, що зрадив себе самого й тих, хто любив його. Він вважав, що звернув на дорогу зла та брехні. Моя мати вважала, що це не зробило його відмінним від більшості людей, які зупиняються в один із моментів свого життя, щоб подивитися в дзеркало. Це нікчемні тварини, ті, хто завжди почувається доброчесним і дивиться на решту світу через плече. Але Дієґо Марласка був чоловіком совісним і не задовольнявся тим, що бачив. Тому він і прийшов до моєї матері. Тому, що він утратив надію і, певно, розум.

– А Марласка розповів їй, що він зробив?

– Він сказав, що продав душу тіні.

– Тіні?

– Такі були його слова. Тіні, що переслідувала його, тіні, яка мала його форму, його обличчя і його голос.

– І що це означало?

– Провина й каяття не мають значення. Це почуття, емоції, а не ідеї.

Мені спало на думку, що навіть хазяїн не зміг би пояснити цього ясніше.

– І що змогла ваша мати зробити для нього? – запитав я.

– Не більше як утішити його й допомогти йому знайти трохи миру. Дієґо Марласка вірив у магію, тому моя мати визнала за свій обов’язок переконати його в тому, що його дорога до спасіння проходить через неї. Вона розповіла йому про давні чари, легенду рибалок, яку вона почула дитиною серед пляжних халуп. У тій легенді розповідалося, що коли людина втрачає свій напрямок у житті й відчуває, що смерть уже оцінила її душу, то, якщо вона знайде чисту душу, щоб принести її в жертву за себе, то вона затулить тією душею своє чорне серце, і смерть, сліпа, її промине.

– Чисту душу?

– Вільну від гріха.

– І як принести її в жертву?

– Через біль, наприклад.

– Який саме біль?

– Через криваву жертву. Одна душа замість іншої. Смерть замість життя.

Тривала мовчанка. Шум моря на березі й вітер між халупами.

– Ірен видерла б собі очі й серце задля Марласки. Він був єдиним резоном її життя. Вона любила його сліпою любов’ю і, як і він, вірила, що його єдине спасіння в магії. Спочатку вона хотіла накласти на себе руки й віддати своє життя в жертву за нього, проте моя мати відмовила її. Вона сказала їй те, що та й сама знала: її душа не вільна від гріха і її жертва буде марною. Вона сказала це, щоб урятувати її. Щоб