Читати книгу - "Діти капітана Гранта"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
25 лютого дорогу мандрівникам перетнула річка. За мапою Паганеля то була Ваїкаре. Її перейшли бродом.
Два дні йшли рівнинами. За цей час вони вдало подолали півшляху між озером Таупо й узбережжям океану.
Потім потяглись ліси, яким не видно було кінця-краю. Вони дуже нагадували австралійські ліси, тільки замість евкаліптів тут росли каурі. І хоча в мандрівників за час тривалої подорожі притупилася здатність захоплюватися, та все ж від гігантських сосон у них аж дух перехопило. Стовбури цих дерев були такі високі, що тільки за 100 футів від землі починалися гілки. Дерева росли невеличкими групами. Ліс утворювався з великої кількості окремих невеличких гайків, дерева яких розкладали свої зелені парасолі на 200 футів над землею.
Деякі молоді деревця, яким ледь виповнилась сотня років, скидалися на європейські ялини. Їхні верхівки вінчали конусоподібні темні крони. Старі дерева, віком 500—600 років, були подібні на величезні зелені намети, поставлені на незчисленному плетиві гілок. Стовбури цих патріархів новозеландських лісів сягали 50 футів в обхваті. Наші супутники взялися всі за руки, але так і не змогли обхопити стовбур одного з цих велетів.
Три дні тривала подорож загону лісом, яким досі ще не ступала жодна людська нога. І визначили це за величезними купами смолистої камеді, якою б туземці могли торгувати з європейцями не один рік.
Дедалі частіше траплялися мисливцям великі зграї ківі, яких рідко зустрінеш у місцях мешкання маорійців. Тут у непролазних дрімучих лісах ці пташки сховалися від новозеландських собак. Тепер нашим мандрівникам не доводилося голодувати.
У самісінькій гущавині лісу Паганелеві трапились на очі гігантські птахи. І в ньому миттю прокинувся інстинкт натураліста. Географ покликав своїх супутників. Попри втому, він, майор і Роберт кинулись наздоганяти загадкових птахів.
Допитливість ученого була зрозуміла: у цих птахах він упізнав моа з породи dinormis, що, на думку деяких натуралістів, уже зникли на землі.
Переслідувані Паганелем моа, сучасники мегатерій і птеродактилів, заввишки були з 18 футів. Ці неприродно великі, дуже полохливі страуси тікали з неймовірною швидкістю. Жодна куля б їх не наздогнала! За кілька хвилин невловимі моа щезли за деревами. Мисливці повернулись із полювання, марно витративши сили, час і порох.
1 березня ввечері Гленарван із супутниками нарешті вийшли з лісу й отаборилися під горою Ікірангі, заввишки 5 500 футів. За їхніми підрахунками вже було подолано близько 100 миль від гори Маунганаму, тож від океану їх відділяло не більше 30 миль. Джон Манглс сподівався за десять днів подолати весь шлях, але капітан навіть гадки не мав, які труднощі їх спіткають у дорозі. Тож на ділі вийшло, що перешкоди, неправильне визначення місцеперебування, обходи подовжили маршрут ще на п’яту частину. До гори Ікірангі мандрівники ледь допленталися.
Аби вийти на узбережжя, треба було з подвоєною енергією й пильністю (бо цю місцевість відвідують туземці) іти ще два дні. Попри втому наступного ранку всі посхоплювались і вирушили в путь.
Особливо важкою виявилася дорога між Ікірагні й Гарді, що вивищувалась ліворуч на висоті 3 700 футів. Тут рівнина поросла так званими «ліанами-душогубками». Руки й ноги раз у раз заплутувались у них. Ліани, мов змії, чіпко звивались навколо тіла. Два дні доводилось іти із сокирою в руках, поборюючи цю багатоголову гідру, з такими огидними рослинами, що їх Паганель охоче зарахував до тваринорослин.
Тут, на рівнині, полювання було невдатне, тож мисливці не приносили вже звичної здобичі. Їстівні припаси закінчувались, а поповнювати їх не було чим. До всього закінчилась вода, що не додавало сил.
Гленарван із супутниками потерпали від голоду й спраги. Вперше вони готові були занепасти духом. Нарешті, ледь переставляючи ноги, вони добрели до мису Лоттін, що на узбережжі Тихого океану.
Тут було декілька зруйнованих війною хиж, закинуті поля, сліди мародерства й пожежі – й тут доля приготувала нещасним мандрівникам нове жахливе випробовування.
Вони плелись берегом, як раптом за милю показався загін туземців. Розмахуючи зброєю, дикуни кинулись до них. Тікати було нікуди, адже за ними – неозоре море. Гленарван зібрався на силі й тільки-но хотів віддати наказ до захисту, як раптом Джон Манглс вигукнув:
– Пірога! Пірога!
І справді, на пласкому піщаному березі, за двадцять кроків од утікачів, на мілині стояла пірога з шістьома веслами. Мандрівники миттю зрушили пірогу з мілини, повстрибували в неї й попливли геть від небезпечного берега. Джон Манглс, Мак-Наббс, Вільсон, Мюльреді сіли на весла. Гленарван узявся за стерно, жінки, Олбінет, Паганель і Роберт повсідались на кормі.
За десять хвилин пірога вже була за чверть милі від берега. Море було спокійне. Утікачі мовчали.
Аби надто не віддалятися від берега, Джон зібрався було віддати наказ пливти уздовж суходолу, як раптом весло завмерло в його руках: з-за мису Лоттін випливли три піроги. Погоня!
– Мерщій у море! В море! – вигукнув молодий капітан. – Краще згинути в хвилях.
Гребці налягли на весла й пірога понеслась у відкрите море. Десь із півгодини їм вдавалося триматися на відстані від переслідувачів, та знеможені люди невдовзі геть знесилились, і ворожі піроги помітно наблизились. Вони перебували на відстані двох миль від мандрівників. Тепер не було жодної можливості уникнути нападу туземців, і ті вже приготувалися до стрілянини.
Що лишалося Гленарвану?
Він підвівся на корму і став вдивлятися у море, наче звідтіля може прийти чудесний порятунок. Чого він чекав? Чого прагнув? Чи, може, в його серці ворухнулося передчуття?
Раптом його погляд радісно спалахнув, рука простяглась уперед, вказуючи на якусь точку в морі.
– Корабель! – вигукнув він. – Друзі мої, корабель! Гребіть сильніше! Нумо, гребіть!
Жоден із чотирьох веслярів навіть не повернувся, аби розглянути це судно. Не можна було гаяти жодної секунди, не можна було пропустити жодного помаху весла. Тільки Паганель підвівся із підзорною трубою.
– Так, – промовив географ. – Це пароплав. Він прямує на нас. Нумо, мої хоробрі товариші!
Втікачі з новими силами налягли на весла, і знову протягом півгодини пірога перебувала на тій самій відстані від переслідувачів. Пароплав виднівся дедалі чіткіше, вже можна було розгледіти дві щогли зі спущеними вітрилами й густі клуби чорного диму.
Гленарван передав стерно Робертові й вихопив у Паганеля підзорну трубу, уважно стежачи за кожним рухом судна.
Що мали відчути Джон Манглс й решта втікачів, коли вони побачили, як сполотнів Гленарван і випустив підзорну трубу з рук. Лише одне слово пояснило таку його поведінку.
– «Дункан»! – вигукнув Гленарван. – «Дункан» і каторжники.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Діти капітана Гранта», після закриття браузера.