Читати книгу - "Джозеф Антон"

Опісля він уважніше ставився до її почуттів. Вона — мужня й кохана жінка, і він щасливий з нею, тому не дозволить собі все зіпсувати. Вирішив узагалі відмовитися від алкоголю, і хоча цього йому не вдалося повною мірою домогтися, та вечори нестримної п’яної люті більше не повторювалися, повернулася поміркованість. Прокляттям Маріан не збутися, він не перетвориться на свого тата-алкоголіка. Він найбільше не бажав для Елізабет долі його багатостраждальної матері.

* * *

Доріс Лессінґ писала спогади й звернулася до нього телефоном за порадою. Так, як писав Руссо, казала вона, це єдино правильний метод; треба казати тільки правду, казати якнайбільше правди. Проте докори сумління й сумніви – невідворотні. «В ті часи, Салмане, я була досить-таки привабливою жінкою, й у цьому факті є натяки, котрим ви, може й, не надаєте значення. Люди, з якими я мала чи майже мала романи, багато з них тоді утішалися славою, і дехто ще живий. Все ж таки мені не йде з голови Руссо, — додала вона, — й сподіваюся, що ця книжка стане емоційно чесною розповіддю, але чи варто виставляти напоказ почуття інших людей?» Хай там як, робила вона висновок, справжні проблеми з’являться у другому томі. Наразі вона писала тільки перший, а його персонажі вже всі повмирали або ж «їм усе одно». З хихотінням вона пішла писати далі, заохочуючи його також до писання. Він не сказав їй, хоч і дуже хотілося, про те, що знову уявляє собі життя без літературної діяльности й подумує про спокій і тишу, можливо, навіть про радість такого життя. Проте мав твердий намір закінчити книжку, яку саме писав. Принаймні це останнє зітхання.

Книжка потрохи рухалася вперед. Авраам Зоґойбі й Аврора да Ґама палко кохали одне одного «перцевим» коханням в індійському місті Коччі.

Тільки в середині березня йому вдалося вилетіти до Парижа. Щойно зійшов з літака, його оточили грізні люди з RAID повідомили, що він має чинити точно, точнісінько так, як вони скажуть. На великій швидкості відвезли його до Великої арки Дефанс, а там уже на нього чекав Жак Ланґ, міністр культури й друга людина у французькому уряді, разом p Бернар-Анрі Леві[178], які привітали його й повели до зали. Він намагався не думати про небачені заходи безпеки навколо Арки й зосередитися натомість на надзвичайному товаристві, що очікувало на нього, де, здається, була вся французька інтеліґенція та політична еліта як з правого, так і з лівого крила. (Крім Міттерана. В ті роки у Франції завжди sauf Mitterrand.) Бернар Кушнер і Ніколя Саркозі, Ален Фінкількрут і Хорхе Семпрун, Філіп Соллер і Елі Візель сердечно спілкувалися між собою. А також Патріс Шеро, Франсуа Жиру, Мішель Рокар, Ісмаїл Кадар, Сімон Вайль — це ж бо справжня «могуча кучка».

Жак Ланґ, який вів зустріч, у своєму вступному слові сказав: «Ми мусимо сьогодні подякувати Салманові Рушді за об’єднання французької культури». Це викликало гучний регіт. Опісля впродовж двох годин він тільки те й робив, що відповідав на численні запитання. Сподівався, що справив хороше враження, проте часу з’ясувати це він не мав, бо як тільки зустріч закінчилася, група ЯЛТО майже виштовхала його із зали, й вони чимдуж помчали у своїх авто. Його привезли до британського посольства, що вважалося британською територією і виявилося єдиним місцем, де йому дозволили провести ніч. Одну ніч. Британський посол Крістофер Маллабі привітав його приязно й поштиво; він навіть прочитав дещо з його книжок. Однак йому дали також зрозуміти, що це його одноразовий постій. Він не повинен думати про посольство як про свій готель у Парижі. Наступного ранку його відвезли на летовище й випхали з Франції.

Коли він спочатку мчав до посольства, а потім на летовище, то, на свій превеликий подив, помітив перекриту для транспорту площу Злагоди. Всі вулиці, що вели з площі Злагоди і до неї, поліцейські заблокували так, аби він безперешкодно пронісся через неї у кортежі автомобілів RAID. Це його засмутило. Йому не хотілося бути особою, через яку треба перекривати площу Злагоди. Кортеж автомобілів минав невеличке кафе-бістро, і всі, хто пив каву під його навісом, дивилися в його бік з цікавістю і деяким невдоволенням, що вгадувалося на їхніх обличчях. Хотів би я знати, подумав він, чи стану я колись одним із тих, що п’ють на тротуарі каву й спостерігають за навколишнім світом.

Будинок був чудовий, однак у ньому він почувався, як у позолоченій клітці. Він навчився відбивати ісламські нападки; зрештою, нічого дивного в тому нема, що фанатики й бузувіри поводяться так, як поводяться фанатики й бузувіри. Важче було давати раду з немусульманською, британською критикою, яка щораз набирала сили, а також двоєдушністю міністерства закордоних справ та уряду Джона Мейджора, які постійно обіцяли одне, а робили зовсім інше. Він написав несамовиту статтю, в якій вилив на папір усю свою лють і розчарування. Холодніші голови — Елізабет, Френсіс, Ґіллон — умовили його не публікувати тієї статті. Тепер, оглядаючись назад, він жалкував, що дослухався тих порад. Щоразу, коли в ті скрутні часи свого життя він вибирав мовчанку — наприклад упродовж року між фетвою і публікацією «Від щирого серця» — то мовчанка відтак виявлялася помилкою.

У понеділок 22 лютого представники канцелярії прем’єр-міністра повідомили, що містер Мейджор загалом погодився на зустріч зі мною — вияв рішучости уряду в питанні свободи слова й права громадян його країни не впасти від кулі вбивць, найнятих за гроші зарубіжної держави. Нещодавно узгодили дату зустрічі. Проте одразу її скасували з огляду на кампанію горластих торі на задніх лавках парламенту, які дуже переймалися станом партнерських відносин Британії з кровожерливими муллами Тегерана. Дата зустрічі, в остаточності якої мене запевняли «якнайпереконливіше», сьогодні відкладена без жодних пояснень. За якимось дивним збігом обставин поїздка британської торгової делегації до Ірану на початку травня відбудеться без найменшої перепони.