Читати книгу - "Джозеф Антон"

Дедалі складніше зберігати довір’я до рішення міністерства закордонних справ започаткувати нову «помітну» ініціативу проти сумнозвісної фетви. Ми не тільки квапимося укладати ділові угоди з деспотичним режимом, який адміністрація США називає «міжнародним ізгоєм» і таврує як головного світового спонсора тероризму, але також збираємося позичати режиму гроші, аби мав за що торгувати з нами. Тим часом я сиджу собі та й гадаю, що пора вже запропонувати нову дату моєї невеличкої зустрічі. Проте ніхто з Даунінґ-стрит, 10 чомусь не телефонує і не пише мені.

«Антирушдівська» група тиску в партії торі — сам її склад красномовно свідчить про палке бажання перевести все у цій справі з площини принципу в площину осо-бистости — включає сера Едварда Гіта та Емму Ніколсон, а ще відомого апологета іранських інтересів Пітера Темпла-Морріса. Емма Ніколсон каже нам, що вже доросла до того, аби «поважати й любити» іранський режим (який убив, покалічив і закатував таку кількість власного народу, що Сполучені Штати назвали його одним із найжорстокіших у світі), у той самий час сер Едвард, який усе ще перебуває під захистом Спеціальної служби, бо двадцять років тому британському народові довелося зазнати на собі наслідки його згубного прем’єрства, критикує рішення щодо надання схожого захисту британцеві, який наразі перебуває у більшій небезпеці, ніж він. Усі названі особи погоджуються в одному: в цій кризі винен я сам. І не зважають на те, що понад дві сотні найвизначніших іранців у вигнанні підписали заяву на мою цілковиту підтримку. Що письменники, мислителі, журналісти й академіки всього мусульманського світу — де нападки на опозиційні, прогресивні і понад усе світські ідеї дужчають -кажуть британським мас-медіа: «захищати Рушді — це захищати себе». На те, що «Сатанинські вірші», легітимний твір вільної уяви, мають багато прихильників (а там, де дві думки, чому останнє слово обов’язково має бути за паліями книжок?), а противники твору просто не відчувають потреби в його розумінні.

Іранські офіційні представники визнають, що Хомейні навіть не бачив примірника цього роману. Ісламська юриспруденція вважає, що фетва суперечить ісламському законові, не кажучи вже про міжнародне право. Тим часом іранська преса пропонує приз із шістнадцяти золотих зливків і паломництво до Мекки за карикатуру, яка б «довела»: «Сатанинські вірші» — це не роман, але ретельно продумана західна змова проти ісламу. Хіба вся ця справа не видається іноді найчорні-шою з усіх чорних комедій — цирковою інтермедією, розіграною кровожерливими блазнями?

За останні чотири роки багато людей зводили на мене наклепи. І я не маю наміру підставляти другу щоку. Якщо раніше вважалося за доцільне завдавати удару по лівих, яким по дорозі з комунізмом, а також по правих, які потурали нацизмові, тоді з такою самою зневагою слід ставитися до друзів революційного Ірану — бізнесменів, політиків і британських фундаменталістів.

Гадаю, ми досягли поворотної точки. Ми або серйозно беремося за справу захисту свободи слова, або ж ні. Якщо так, то сподіваюся, що містер Мейджор уже невдовзі захоче підвестися зі свого крісла й провести обіцяну зустріч. Мені дуже хотілося б обговорити з ним питання посилення тиску на Іран у ЄС, через Співдружність, ООН, у Міжнародному суді. Ми потрібні Іранові більше, ніж він потрібен нам. Замість того, щоб здригатися, коли мулли погрожують припинити торговельні відносини, давайте самі закрутимо економічні гайки. Під час розмов у Європі та Північній Америці я виявив широке зацікавлення різних партій ідеєю заборони надання кредитів Ірану як першого кроку. Проте всі чекають на рішучі дії британського уряду. Тоді ж бо як у сьогоднішній газеті Бернард Левін каже: щонайменше дві третини всіх членів парламенту від торі навіть би тішилися, коли б іранським терористам пощастило мене вбити. Якщо такі члени парламенту насправді представляють націю — якщо настільки нас не цікавить свобода — то нехай так і буде: знімайте охорону, розголошуйте моє місцеперебування, і нехай заговорять кулі. Так чи інакше. Давайте вирішувати.

Відкладена на довгий час зустріч із Джоном Мейджором нарешті відбулася 11 травня в його кабінеті у палаті громад. Напередодні він мав розмову з Найджелою Лосон, і її врівноваженість виявилася досить помічною. «Він, мабуть, не зможе відмовити у твоїй підтримці, -сказала вона. — Тобі стане в пригоді поганий економічний стан; оскільки він не має чим похвалитися в економіці, йому доводиться приставати на зміцнення моральних підвалин». Мала також хорошу новину; вона — вагітна. Він розповів про це Елізабет, знаючи, що вона сама дуже хоче завагітніти. Але як їй народжувати серед цього кошмару, в оцій комфортабельній в’язниці? До того ж переміщений хромосом перетворював вагітність на біологічну рулетку. Народження дитини видавалося не найкращим вибором для чоловіка, що збирався благати прем’єр-міністра про допомогу у збереженні свого життя.

Прем’єр-міністр не усміхався своєю фірмовою усмішкою хорошого хлопця й не говорив про крикет. Він виглядав закритою, може навіть трохи настороженою людиною, яка знає, що його проситимуть про те, чого він не захоче зробити. Він сказав навпростець, що вони не фотографуватимуться на цій зустрічі, бо хоче «мінімізувати реакцію Ірану та власних задньолавочників». Такий початок нічого доброго не обіцяв.

«Хотів би подякувати за чотири роки охорони, — сказав він Мейджорові. — Надзвичайно вдячний усім тим, хто піклується про мене, ризикуючи своїм життям». Мейджор мав приголомшений вигляд. Це був не той Рушді, якого він очікував побачити, якого «Дейлі мейл» назвала «грубим, похмурим, аморальним, недалеким, скупим, непривабливим, дріб’язковим, зарозумілим і егоїстичним». Одразу стало зрозумілим, що прем’єр-міністр у голові мав «Дейлі мейл». (Газета помістила редакційну статтю супроти цієї зустрічі.) «Можливо, вам варто такі речі частіше говорити на публіці, — казав він, — щоб виправити враження, яке склалося в людей про вас». «Пане прем’єр-міністр, — сказав він, — я кажу це щоразу, коли зустрічаюся із журналістами». Він злегка кивнув головою, проте, здається, трохи розслабився і