Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

Минуло три роки. Рідкісного для Далекої Півночі спекотного дня Фільштинський знову її побачив. Цього разу вона була одягнена у «новісіньку тілогрійку, акуратно підігнану до її зросту і фігури». Замість звичайного зшитого з онучного матеріалу капора на ній був берет. Замість стоптаних табірних черевиків — туфлі. Обличчя в неї розповніло, виглядала вона вульгарніше. Говорила брудною, пересипаною лайкою мовою, що свідчило про тісні зв’язки з кримінальним світом табору. Піймавши погляд Фільштинського, вона густо почервоніла. Вона повернулася і пішла геть, «майже побігла».

У момент їхньої третьої і останньої зустрічі жінка була одягнена, як йому здалося, «за останньою міською модою». Вона сиділа за конторським столом — уже не була зечкою. Тепер вона була дружиною майора Л., табірного начальника, знаменитого своєю жорстокістю. Говорила вона з Фільштинським грубо і недовго. Перетворення було повним: з ув’язненої вона стала співробітницею, а зі співробітниці представником адміністрації. Спочатку вона опанувала мову злочинного світу, потім його одяг і звички. В кінці цього шляху вона зрештою досягла привілейованого статусу табірного начальства. Фільштинський відчув, що йому «немає про що з нею говорити» — хоча, виходячи з кімнати, він оглянувся. На мить їхні погляди зустрілися, і йому здалося, що він побачив спалах «безмежної туги» і блиск сліз[1315].

Доля цієї жінки знайомим із системами концентраційних таборів у інших країнах видасться схожою на те, що знають вони. Дослідник історії нацистських концентраційних таборів Вольфганг Зофський пише, що «абсолютна влада — це структура, а не володіння». Він має на увазі, що влада у німецьких таборах не зводилася просто до того, що одна особа контролювала життя інших. Натомість, «роблячи невелику кількість жертв своїми співучасниками, режим розмивав межу між тюремниками і в’язнями»[1316]. Хоча в ГУЛАГу панував інший різновид жорстокості, нацистські й радянські табори в цьому відношенні схожі: радянський режим так само використовував в’язнів, спокушав декого з них до співробітництва з репресивною системою, піднімав їх над іншими і надавав їм привілеї, які, у свою чергу, відплачувалися допомогою у здійсненні своєї влади. Не випадково, що в цій історії Фільштинський звертає таку увагу на одяг своєї знайомої: у таборах, де все було у хронічному дефіциті, невеликі поліпшення в одязі, їжі чи умовах життя були достатніми для того, щоб спонукати в’язнів співробітничати, боротися за просування. В’язні, які досягли в цьому успіху, отримали табірну назву «придурки». А коли вони досягали такого статусу, їхнє життя поліпшувалося у безлічі різноманітних дрібниць.

Солженіцин, який звертається до цієї теми знову і знову, в «Архіпелагу ГУЛАГ» так пише про їхню маніакальну перейнятість маленькими привілеями і милостями:

«Через звичайну кастову обмеженість людського роду придуркам дуже скоро стає незручним спати з простими роботягами в одному бараку, на загальній вагонці, та взагалі навіть на вагонці, а не на ліжку, їсти за одним столом, роздягатися в одній лазні, надягати ту білизну, в якій упрівав і яку подер роботяга…»

Визнаючи, що «будь-яка життєва класифікація не має різких меж», Солженіцин, проте, робить усе можливе, щоб якнайповніше описати ієрархію придурків. Як він пояснює, у найнижчому колі знаходяться «зонні придурки»: ув’язнені інженери, конструктори, технологи і геологи. На щабель вище за них — ув’язнені-десятники, планувальники, нормувальники, виконроби, майстри. Члени обох цих груп ранком мусять ходити на шикування і переклички й на роботу ходять під конвоєм. З іншого боку, вони не працювали фізично, і тому не були «повністю виснаженими» в кінці дня; це робило їх становище привілейованим відносно в’язнів на загальних роботах.

Ще вище стояли «зонні придурки». Були в’язні, які взагалі не залишали зони протягом дня. Солженіцин пише:

«Робітникові госпдвору вже живеться значно легше, ніж роботязі загальному: йому не ставати на розвід, отже, можна пізніше підніматися і снідати; у нього немає проходження під конвоєм до робочого об’єкта й назад, менше суворостей, менше холоду, менше втрат сили; до того ж і закінчується його робочий день раніше; його роботи або в теплі, або обігрівалка йому доступна… "Кравець" звучить і значить у таборі приблизно те саме, що "доцент" на волі»[1317].

Найнижчі в ієрархії зонних придурків виконують фізичну роботу: це робітники у лазні, прачки, посудомийки, кочегари, днювальні бараків, а також ті, хто працює на табірних госпдворах, ремонтує одяг, взуття і техніку. Над ними стояли «справжні» зонні придурки, які взагалі не працювали фізично: кухарі, хліборізи, писарі, лікарі, перукарі, старші бараків, нарядчики, бухгалтери. У деяких таборах були навіть в’язні, робота яких полягала в куштуванні їжі[1318]. Ці «справжні» придурки, пише Солженіцин, «не тільки ситі, не тільки ходять в чистому, не тільки звільнені від підіймання важкого і ломоти у спині, але й мають велику владу над тим, що потрібно людині, а отже, владу над людьми»[1319]. Саме ці придурки мали повноваження вирішувати, яку роботу виконувати звичайним в’язням, скільки їм будуть давати їжі, чи буде їм доступною медична допомога — коротше кажучи, житимуть вони чи помруть.

На відміну від привілейованих в’язнів у нацистських таборах, придурки радянських таборів не мали належати до якоїсь певної расової категорії. Теоретично до статусу придурка міг піднятися кожний — так само, як кожен міг стати охоронцем, — і межа між цими двома категоріями не була стійкою. Хоча, в принципі, звичайні в’язні могли ставати придурками, а придурки, в принципі, могли опускатися до звичайних в’язнів, процеси ці регулювалися складними правилами.

Ці правила були різними у різних таборах і в різні часи, втім, як видається, існували кілька загальних принципів, які зберігалися більш-менш незмінними. Найважливіший з них полягав у тому, що стати придурком було набагато легше «соціально близькому» кримінальному в’язневі, ніж «соціально небезпечному» політичному. Оскільки спотворена моральна ієрархія радянської табірної системи проголосила «соціально близьких» — тобто професійних злодіїв, шахраїв, убивць і гвалтівників — такими, що краще надаються до перевиховання в добрих радянських громадян, вони автоматично мали більше можливостей отримати статус придурка. «Всюди і в усі часи, — з гіркотою пише один політичний, — ці ув’язнені мали майже безмежну довіру тюремної і табірної адміністрації та призначалися на такі легкі роботи, як у конторах, на складах, крамницях, лазнях, перукарнях і т. ін.»[1320]. Як уже зазначалося, особливо поширеною така практика була наприкінці 1930-х років і під час війни, коли в радянських таборах панівне становище посідали кримінальні банди. Та навіть пізніше — Фільштинський пише про кінець 1940-х років — цю «культуру» придурків тяжко відділити від культури професійних злодіїв.

Проте