Читати книгу - "Джозеф Антон"

Саміна сказала, що Кішу, її знайомий хірург з Нью-Йорка, вважає: з таким інвазивним раком не можна зволікати, необхідно негайно проводити мастектомію. Проте немастектомічне лікування сильно підійняло Кларисин дух. Важко було щось їй радити. Вона не дослухатиметься до його порад.

Зателефонував правник Берні Саймонс. Отримано умовно-остаточне рішення суду, тож розлучення з Маріан завершиться вже за кілька тижнів, коли суд ухвалить остаточне рішення. Ага, згадав він. Я ж бо розлучаюся.

Він одержав повідомлення від Бернара-Анрі Леві. Хороша новина: його нагородили très important[179] швейцарською премією Колетт[180] — премією Женевського книжкового ярмарку. Йому треба приїхати до Швейцарії наступного тижня, де на головній церемонії ярмарку йому і вручать цю премію. Проте швейцарський уряд оголосив його небажаним гостем і заявив, що відмовляється надати йому поліцейський захист під час візиту. Пригадався містер Ґрінап, який казав, що він наражає громадськість на небезпеку через своє прагнення до самозвеличення. Цього разу швейцарські ґрінапи перемогли. Ну що ж, не буде самозвеличення. Громадськість Швейцарії залишатиметься у безпеці. Все, що йому дозволялось зробити, так це зателефонувати до зали, в якій вручатимуть премію Женевського книжкового ярмарку. Бернар-Анрі Леві у своєму виступі сказав, що премію йому присуджено одноголосним рішенням журі. Голова журі мадам Едмонда Шарль-Ру сказала, що рішення ухвалено «в дусі Колетт», яка «боролося з нетерпимістю». Проте премія сильно розгнівала спадкоємців Колетт, які, очевидно, не погодилися з думкою мадам Шарль-Ру, що присудження Салманові Рушді премії відбулося «в дусі Колетт». Вони висловили своє невдоволення і відмовилися надалі надавати дозвіл на використання імени Колетт. Він стане останнім лауреатом премії Колетт.

По сусідству від нього жив дуже допитливий сусід, літній джентльмен на ймення Берті Джоуел. Отже, містер Джоуел підійшов до воріт і сказав по домофону, що хоче, аби хтось зайшов до його будинку і то вже «протягом наступних п’ятнадцяти хвилин». Елізабет не було вдома, тому мусив іти хтось із групи захисту. Всі чекали в напрузі; невже розкрили таємницю ідентичности містера Антона? Проте цей екстрений виклик стосувався забитої каналізації, що проходила територією обох земельних ділянок. Новий начальник групи захисту Френк Бішоп був дещо старшим, веселим чоловіком з вишуканою мовою, і був він активним членом Марилебонського крикетного клубу. Виявилося, що Берті Джоуел також член того самого клубу і знав Френкового тата. Крикетний зв’язок розвіяв усі підозри. «Будівельники сказали мені, що будинок обшивають залізом, тож я запідозрив зв’язок з мафією», — сказав Берті Джоуел, а Френк з того лишень посміявся і заспокоїв його. Коли повернувся і розповів усім, у чому річ, група з полегшенням зітхнула, й усі тішилися, як малі діти. «Розслабся, Джо, — сказав Френк. — Всюди лад і спокій».

Ставалися також інші випадки. Одного разу заклинило електричні ворота, вони залишалися відчиненими, і тут чоловік, дуже схожий на поета Філіпа Ларкіна, зайшов на подвір’я і наче чогось дошукувався. Наступного дня з’явився чоловік зі складною драбиною і намагався сфотографувати будинок за живоплотом. З’ясувалося, що він писав газетну статтю про перехід нерухомого майна у володіння кредиторів. У такі дні йому думалося: Може, справді десь поблизу чатують кілери і мене от-от уб’ють. Однак усе це виявилося хибною тривогою. Будинок залишався «незасвіченим».

Несподівано помер Берні Саймонс; добрий, дуже потрібний Берні, повірений всього покоління британських лівих, найрозумніший і найдобріший чоловік, який допомагав йому боротися з мусульманськими позовами та був безцінним союзником у боротьбі проти погроз Гавлі й Геммінґтон зняти з чергування групу захисту. Берні мав тільки п’ятдесят два роки. Він приїхав на конференцію до Мадрида, пообідав, піднявся на поверх вище — серцевий напад, і він падає обличчям на килим. Швидкий кінець після ситного обіду. Принаймні це втішало. Люди телефонували по всьому Лондону й переказували сумну новину. Він поговорив з Робертом Маккрамом, Керолайн Мічел, Мелвіном Берґґом. Робертові він сказав: «Не вкладається в голові... Хочеться зателефонувати Берні й попросити його якось усе це залагодити».

Ще зарано знаходити імена своїх ровесників на сторінках некрологів, проте наступного ранку він побачив те ім’я, як і Анджелине колись, як і невдовзі міг там побачити і Кларисине ім’я, чого він дуже боявся. Едвард Саїд хворів на ХЛЛ, хронічний лімфолейкоз, у Ґіти Мегти діагностували рак, і її саме оперували. Ох ці крила, це лопотіння крилами. До смерти засудили саме його, проте падали люди навколо нього.

На початку липня Елізабет повезла Кларису до Гаммерсмітської лікарні для ще одного хірургічного обстеження. Результат виявився обнадійливим. Хірург містер Лінн сказав, що «більше не бачить раку». Тож може вони похопилися вчасно, і вона житиме. Клариса була переконана, що все добре. Променева терапія вб’є всі ракові клітини, що залишилися, а оскільки заражений «тільки один, найменший» лімфовузол, то вона сподівалася, що зможе обійтися без хіміотерапії. Він мав деякі сумніви, проте тримав язик за зубами.

Едвард Саїд сказав йому, що в нього різко збільшується кількість лейкоцитів і йому доведеться пройти курс хіміотерапії. «Але я ходяче диво», — сказав він. Його лікар, лонґ-айлендський медик індійського походження на ймення доктор Канті Раї, був «автором книжки» про ХЛЛ, і стадії цієї хвороби почали називатися «стадіями Раї» з огляду на його працю зі встановлення природи хвороби. Тож Едвард, до певної міри іпохондрик, аж поки направду не захворів, після чого став відважним героєм, мав найліпшого з усіх можливих лікарів і боровся з хворобою з усіх сил. «Ти ходяче диво також, — сказав він. -Обидва не маємо права на життя, проте живемо». Він сказав, що бачив у «Нью-Йорк таймс» інтерв’ю з аятолою Санеї Щедрим. «Його сфотографували на тлі стіни, на якій висіла карикатура, де ти гориш у пеклі. Санеї каже: Дорога до раю стане легшою, якщо Рушді помре». І тут Едвард не втримався, пирснув зо сміху і замахав руками, немов відганяючи слова щедрого на винагороди Санеї.

На свій сорок шостий день народження він зібрав друзів у власному будинку. На той час уже існував схвалений Спеціальною службою список близьких друзів, які зайвого не ляпали і заслуговували на довір’я, до того ж їх уже добре знали поліцейські. Білл Бюфорд приніс пляшку вина «кот-дю-рон», а Ґіллон — «пюліньї-монтраше». Полін Мелвілл подарувала йому гамак, Найджел — дуже гарну блакитну лляну сорочку. Джон Даймонд тішився тим, що вижив після аварії, коли автобус врізався в