Читати книгу - "Новітнє вчення про тлумачення правових актів"

ст. 1 ЦК, законодавець цією нормою не обмежив увесь юридичний зміст цього законодавчого положення. У цьому положенні він логічно закріпив ще одну норму, що виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного: раз законодавець назвав певну групу суспільних відносин предметом цивільного законодавства, він встановив також, що будь-які інші суспільні відносини цивільним законодавством не регулюються. Ця друга норма, закріплена в ч. 1 ст. 1 ЦК логічно, тією ж мірою точно виражає волю законодавця, як і перша норма, що закріплена в цьому законодавчому положенні текстуально. Отже, уже в ч. 1 ст. 1 ЦК законодавець поділив усі суспільні відносини на два види: ті, що є предметом цивільного законодавства, і ті, що не є таким.

Оскільки зазначений поділ здійснено, описувати суспільні відносини, що не є предметом цивільного законодавства, не було ніякої необхідності. Існувала небезпека і того, що визначенням у ч. 2 ст.1 ЦК («до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом») суспільних відносин, які не регулюються цивільним законодавством, узагалі буде порушена логіка нормативного тексту. Так воно і сталось. Суспільні відносини, що не регулюються цивільним законодавством, визначені правовою нормою, що логічно закріплена у ч. 1 ст. 1 ЦК, вкрай широко і вичерпно. Дати перелік усіх цих відносин у ч. 2 ст. 1 ЦК було нереальним, принаймні за існуючого рівня науки. Тож, якщо законодавець вирішив, що все-таки законодавчому акту треба надати ознаки професорської лекції, він повинен був до тексту ч. 2 ст. 1 ЦК включити слово «зокрема». Це перешкоджало б висновку від протилежного із ч. 2 ст. 1 ЦК та виявлення у такий спосіб судження, відповідно до якого решта суспільних відносин цивільним законодавством регулюється. Але ж це слово до тексту ч. 2 ст. 1 ЦК не включили, бо досвід «старшого брата» (мається на увазі досвід, відображений у ч. 3 ст. 2 ЦК РФ, що має зміст, аналогічний змісту ч. 2 ст. 1 ЦК України) виявився сильнішим власного розуму. Та ще і радянський досвід був аналогічним і також тяжів над розумом законодавця. У такий спосіб юридичний зміст ч. 2 ст. 1 ЦК України був спотворений, викладена у цьому законодавчому положенні думка стала хибною, а із хибної посилки істинне судження не отримаєш.

Тож і В. В. Хахулін із ч. 2 ст. 1 ЦК зробив висновок від протилежного не в пошуках істини, а лише в порядку гумору, з метою посміятися над розробниками проекту Цивільного кодексу. Він пише, що «до особистих немайнових відносин, що засновані на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони іншій стороні цивільне законодавство застосовується, на відміну від відносин майнових»[245]. Тут не висловлена глибока повага до опонентів, але в умовах, коли полеміка між цивілістами і господарниками дійшла до виразів «хуторське мислення», «теракт господарників» і «господарсько-правова муть», висловлювання В. В. Хахуліна за змістом і формою тяжіють до зразків етики і вишуканої словесності. Проте висновок від протилежного, який зробив В. В. Хахулін із ч. 2 ст. 1 ЦК, є неповним, він є лише фрагментом, бо, прагнучи більшої чи навіть абсолютної повноти, треба було із ч. 2 ст. 1 ЦК зробити такий висновок від протилежного: до відносин, не зазначених у ч. 2 ст. 1 ЦК, цивільне законодавство застосовується. Логічно це не є абсурдом, але руйнує всі уявлення про предмет цивільного законодавства, що склались у науці і відображені в численних положеннях цивільного законодавства, із-за того, що висновок від протилежного зроблено із хибного судження. Викладене дає змогу більш чітко помітити, що формулювати в актах законодавства позитивні і негативні правила можна, але тільки тоді, коли правотворчий орган повною мірою володіє предметом, про який він веде мову. Таке володіння мало б місце тоді, коли б була повна визначеність стосовно того, які види відносин на цей час є предметом цивільного законодавства, а які ні. На цей час такої визначеності немає, тож і визначати відносини, що не регулюються цивільним законодавством, при визначенні предмета цивільного законодавства не слід.

Що стосується застосування текстуально закріпленої в ч. 2 ст. 1 ЦК правової норми, то вона підлягає застосуванню, оскільки не суперечить ні правовій нормі, закріпленій текстуально у ч. 1 ст. 1 ЦК, ні правовій нормі, що логічно закріплена в цьому законодавчому положенні і виявляється за допомогою висновку від протилежного. Правова норма, що текстуально закріплена в ч. 2 ст. 1 ЦК, лише фрагментарно повторює зміст правової норми, яка логічно закріплена в ч. 1 ст. 1 ЦК, виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного і відповідно до якої усі інші відносини, крім названих у ч. 1 ст. 1 ЦК, цивільним законодавством не регулюються.

2. Невдалий досвід формулювання позитивних і негативних правил законодавець використав і при визначенні предмета Господарського кодексу. Позитивне правило з цього приводу формулюється у ст. 1 ГК («цей Кодекс визначає основні засади господарювання в Україні і регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання»). У ч. 1 ст. 4 ГК наводиться досить довгий перелік відносин, які не є предметом регулювання цього Кодексу. Цей перелік також зазначає не на всі відносини, що не регулюються Господарським кодексом. Проте і тут немає слова «зокрема», хоч потреба у ньому була: правовою нормою, яка логічно закріплена в ст. 1 ГК і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від протилежного, визначаються усі суспільні відносини, які не регулюються Господарським кодексом (усі ті відносини, що не названі в ст. 1 ГК), а в ч. 1 ст. 4 ГК дається неповний перелік цих відносин. Тому за допомогою висновку від протилежного із ч. 1 ст. 4 ГК отримується судження, яке є хибним: суспільні відносини, не названі у цьому законодавчому положенні, регулюються Господарським кодексом. Хибність цього судження обумовлена тим, що із нормативних положень, що не містять слова «зокрема», висновок від протилежного робити не можна. У даному випадку в ч. 1 ст. 4 ГК такого слова немає, але ж воно повинне бути, без нього порушується логіка