Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

Закутані постаті Гаррієт і її апостолів вселяли мешканцям району забобонний страх. Бувало, що Іду Ру, коли та визирала з вікна над раковиною, ошелешувала незвичність маленької процесії, що понуро тягнулася по газону. Вона не бачила, як Гелі погладжує дорогою свій варений арахіс, не бачила під балахоном його зелених кросівок, не чула, як інші апостоли шепотом побиваються, що не можуть узяти свої револьвери на пістонах, щоб захистити Ісуса. Вервечка дрібних, огорнутих у біле постатей, за якими по траві тяглися простирадла, спричиняла в неї таку саму цікавість і острах, які вона могла б відчути, бувши палестинською пралею, котра, по лікті в балії брудної джерельної води, у той теплий Песах спиняється на мить, щоб витерти зап’ястком чоло, як раптом спантеличено втуплюється в тринадцять закритих каптурами постатей, що пропливають повз, угору курною дорогою до огородженого оливкового гаю на вершині пагорба, — вага їхньої справи очевидна через повільне поникле поведення, хоча природу цієї справи домислити неможливо: похорон абощо? Відвідини хворого, суд, релігійне відзначення? Хай би що то було, але щось невпокійне, що аж привернуло її увагу на мить-другу, хоча жінка й повернеться до роботи і сном-духом не знатиме, що та процесія тягнеться до чогось здатного зворохобити саму історію, пустивши її іншим трибом.

— Чого вас вічно тягне бавитися під тим старим нездалим деревом? — запитала вона в Гаррієт, коли та прийшла додому.

— Тому що, — відповіла дівчинка, — там найтемніше місце на подвір’ї.

Вона ще змалечку кохалася в археології: індіанських курганах, руїнах міст, різних похованих знахідках. Усе почалося з інтересу до динозаврів, який переріс у щось інше. Насправді ж, як тільки Гаррієт доросла до можливості проартикулювати свою думку, стало очевидним, що цікавили її не самі динозаври — довговії бронтозаври зі щосуботніх мультиків, які дозволяли себе сідлати чи сумирно прихиляли шиї, щоб діти з’їжджали ними, наче з гірки, навіть не крикливі тиранозаври чи птеродактилі з нічних кошмарів. Інтерес у неї викликало те, що їх уже не існує.

— Але звідки ми знаємо, — запитала вона Еді — якій слово «динозавр» уже осточортіло, — який вигляд вони мали насправді?

— Бо люди знайшли їхні кістки.

— Але Еді, якби я знайшла твої кістки, то не знала б, який вигляд мала ти!

Еді, що саме чистила персики, ніяк на це не відповіла.

— Дивися, Еді. Дивись. Тут написано, що вони знайшли лише кістку від ноги. — Гаррієт видряпалася на стілець і однією рукою з надією вручила їй книжку. — А на картинці динозавр тут цілий.

— Гаррієт, ти хіба не знаєш ту пісеньку? — перебила Ліббі, нахи­ляючись над кухонною стільницею, де вона виймала з пер­сиків кісточку. Тоді тріпотливим голосом заспівала: — Колінна кістка з’єднана з кісткою ноги… Кістка ноги з’єднана з кіст­кою…11

— Але звідки вони знають, який вигляд вони мали? Як вони знають, що вони були зелені? На картинці їх зробили зеленими. Дивись. Дивися, Еді.

— Я дивлюся, — відрізала Еді, хоч і не дивилася.

— Не дивишся!

— Усе, що мені треба, я вже побачила.

Коли Гаррієт трохи підросла, у дев’ять чи десять років ця зацикленість перекинулася на археологію. Для цієї теми їй вдалося знайти охочу, хоч і збаламучену співрозмовницю, тітку Тет. Та тридцять років навчала латини в місцевій середній школі; після виходу на пенсію в неї розвинувся інтерес до різних Загадок давнини, з яких багато, на її думку, крутилося навколо Атлантиди. Вона пояснювала, що саме атлантидці побудували піраміди й моноліти на острові Пасхи; саме їхньою мудрістю можна пояснити знайдені в Андах трепановані черепи й ви­явлені в пірамідах фараонів сучасні електричні акумулятори. Книжкові полиці в неї тріщали від популярних псевдонаукових робіт із 1890-х, які вона успадкувала від освіченого, проте легковірного батька, високопоставленого судді, який в останні роки життя намагався в піжамі втекти із замкненої спальні. Бібліотека, яку він залишив своїй другій молодшій доньці, Теодорі — яку сам прозвав Тетікорум12, або, скорочено, Тет — містила роботи на кшталт «Допотопний диспут. Світи інші, окрім нашого» та «Му. Правда чи вигадка?»13.

Сестри Тет не вітали цей напрямок дослідження — Аделаїда й Ліббі через те, що вважали його нехристиянським; Еді — бо він їй здавався просто дурним.

— Але якщо Атланта справді існувала, — допитувалася Ліббі, невинно звівши брови, — чому про це нічого немає в Біблії?

— Бо її ще тоді не збудували, — досить безжально відповіла Еді. — Атланта — це столиця Джорджії. Її в Громадянську війну Шерман спалив14.

— Ой, Еді, ну чому ти така жовчна…

— Атлантидці, — пояснила Тет, — були предками давніх єгиптян.

— Ну от. Давні єгиптяни не були християнами, — доклалася Аделаїда. — Вони поклонялися котам, псам і всьому такому.

— Аделаїдо, вони в принципі не могли бути християнами. Христос іще не народився.

— Може, й так, але Мойсей і всі інші хоч дотримувалися Десяти заповідей. А не поклонялися котам з псами.

— Атлантидці, — зарозуміло мовила Тет, перекрикуючи сміх сестер, — атлантидці знали багато речей, які сучасні вчені розгадати лише мріють. Татко знав про Атлантиду, а він був добрим християнином і знав більше, ніж ми всі тут у кімнаті разом узяті.

— Татко, — буркнула Еді, — татко колись підривав мене серед ночі з ліжка й казав, що їде кайзер Вільгельм, тому треба поховати все столове срібло в криницю.

— Едіт!

— Негарно так казати, Едіт. Він тоді хворів. Він з нами