Читати книгу - "Поезії, Леся Українка"

наче троянди рожеві на кущику спільнім,

а брати коло вас, наче гілля троянди колюче,

всякому рану готові були заподіять,

хто б зневажив сестричок. Мій старший, найперший,

він був мов кедр на верхів’ї гори, негнучкий перед вітром,-

ох, чому і за віщо так марне загинула сила,

що братам додавала одваги і певності в бою?

Тихо схиливсь його брат кипарисом лагідним та смутним,

третій, молодший, мов плющ, його щільно руками обняв,

а наймолодший - мій вогник, багаття моє найдорожче -

як він востаннє спала́хнув! вся батьківська кров обізвалась!

Він переможцем здавався в остатню хвилину життя!..

Всі полягли як один, тільки зброя та диски лишились,

он вони між покрасами донь, між ляльками маляток,

марні, зайві, хіба що на теє потрібні,

щоб викликати з очей моїх знову потоки раптові,

якби часом ті сльози спинились в камінних очах.

Ой, не спиняться, ні! будуть литись отак до загину,

а як вихор зненацька або землетрус мене скине,

камінь об камінь розіб’є, на дрібний пісок розпорошить,

то джерела гірські понесуть мене в море з риданням,

потім хвилі морські голоситимуть вік надо мною,-

і не вмре моя туга, мій жаль не загине у світі…

…Ох, якби ж хоч одно, хоч найменше зо мною зосталось,

те дитяточко любе, моє немовляточко рідне!

Може б, устонька гожі так міцно могли притулитись

до грудей кам’яних, що збудили б життя в моїм серці,

і гарячая кров поборола б холодний сей мармур,

і камінні сі руки, простягнені марне у безвість,

знов обняли б теє тільце злотисте і ніжне, мов квітка,

і камінні уста, що поблідли й склепилися в горі,

знов би могли цілувати ті оченьки, іскорки ясні.

Або вже б серце розбилось, і я б, як людина, сконала,

та не стояла б страшною потворою, каменем в тузі.

Мертва ж бо я і тепер, а тільки живі мої сльози…

30.06.1902

«Хто дасть моїм очам потоки сліз?»

Ні, нащо сльози, то ж не сніг нагірний,

а туга щонайглибша має литись

гіркими хвилями. Нагірний сніг ще може

розтати від проміння весняного,

в долину збігти джерелом раптовим,

а на верхів’ї, що біліло снігом,

віночок зацвіте рясних квіток.

А туга… се, як море: перекотить

всі хвилі, з краю в край, по цілім світі,

остання хвиля пробіжить по сліду

найпершої, а перша дожене

останню, і таким невпинним колом,

без краю, без мети ітимуть хвилі

моєї туги… краще їх спинити…

Нагірний сніг - се жалощі твої.

Як тільки щастя сонечко пригріє

оті сніги, збіжать вони раптово

і принесуть остатній дар мені,

поринуть в течії моєї туги,

доллють її, повніше стане море,

і голосніше заридають хвилі…

А в серденьку твоєму цвіт весняний,

то білий, то рожевий, то червоний,

віночком зацвіте, і той віночок

заквітчає те щастя молоде,

що поцілунком визволяє серце.

…Чи тільки справді то сніги біліють?

А може, то розжеврілася туга,

як те залізо, що біліє біллю,

змінивши на страшнім вогні три барви?

І що, коли не загартує серця,

а спалить і спотворить пал страшний?

І що, коли замість віночка щастя

покриють серце плями від огню?

Ой, що ж тоді моє все море туги

проти сього несвітського нещастя?

І чим мені залити той вогонь,

щоб не палив того серденька,- слізьми?

Чи, може, крів’ю? Так, вона твоя…

бо я готова сльози й кров віддати,

щонайчистішу кров, з самого серця,

щоб тільки пал вгасити і не дати

йому сплямити серця дорогого.

Ой, де ж воно, оте новеє щастя,

нехай засвітить, хай мені покаже,

чи то сніги, чи туги лютий пал.

Нехай тоді або доллється море,

або вже висохне. Тоді й пустиня

холодна й нерухома буде там,

де грала туга бурею живою,

І не стривожить жаль спокою смерті.

…Ні, мало і сліз тих, і слів, і думок,

і серця стискання, і болю, й ламання

у розпачі рук, і стогнання, і мук…

Одно зостається - мовчання.

1.07.1902

Ще не вдарив мороз, а вже втомлений лист

в’яне, жовкне…

Спів цикади дзвінкий перейшов в тихий свист -

хутко вмовкне…

Гострим полиском хвилі спалахують

після бурі у місячну ніч,

наче військо мечами двусічними

хоче знять вражі голови з пліч.

Зброї полиск і гомін розкотистий -

се неначе повстання гуде,

наче сила народна узброєна

без упину на приступ іде.

Кожний меч - промінь світла небесного -

впав згори й знов угору зроста;

кожний гук - відгук сили одвічної,

що руйнує й будує світа́.

Людське море, ти, сило народная,

з чого ж ти собі зброю скуєш?

Що повстане на місці порожньому

того світа, що ти розіб’єш?..

8.11.1902. San-Remo.

Кучері темні уквітчала хмарка

цвітом з гранати огнистим,

лине туди, де здалека біліє

шпиль своїм чолом пречистим.

Лине і щедро квітки розсипає

геть по всім небі навколо:

хоче зогріти палкими квітками

теє холоднеє чоло.

Квітка торкнула, і сніг загорівся,

мов золотеє багаття,

шпиль усміхнувся новою красою,

наче по слову закляття.

Пташкою хмарка летить до шпилечка…

Ось вони, ось вони в парі!

Як же вони поєдналися щільно

в спільнім великім пожарі!