Читати книгу - "Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі"

— Поки що нічого. Але думаю, що незабаром дещо буде.

— Ви виходите з оцього? — Я поклав руку на купку досьє і враз зрозумів, що даю ляпаса Зарандіа.

Проте у виразі його обличчя нічого не змінилося, він спокійно сказав:

— Ні, ваша ясновельможність, я прийшов до цього.

Згодом, у процесі роботи, той список з двадцяти чоловік перекроювався не раз. Одні й ті самі імена перекочовували з групи до групи, і створювалися зовсім нові комбінації. Нарешті лишилося тільки дві ланки. Одна з них — у ній було чотири особи — знаходилася в Баку. Всі матеріали про тих чотирьох, разом з інструкцією і завданням, було надіслано в Бакинський підвідділ. Ведення тієї справи Зарандіа доручив своєму заступникові, залишивши за собою, звісна річ, керівництво нею і право контролю. Друга ланка складалася з шести тифлісців. Великі надії Зарандіа покладав саме на цю лайку. Ось ті люди й деякі дані про них.

Полковник Андрій Миколайович Глєбич — йому п’ятдесят років; інспектор артилерії Закавказького військового округу; кремезний; батько шістьох дітей; гуляка, великий гравець; любитель анекдотів, веселун, душа товариства.

Мстислав Старін-Ковальський, поручик — Глєбичів ад’ютант; гострий на язик, глузливий, злий, цинічний, неймовірний гульвіса, ласий до жінок та їхніх гаманців.

Кулагін — скрізь Петро Михайлович,— йому понад шістдесят; замолоду закінчив духовну семінарію, але від служіння богові чомусь відійшов; заступник редактора газети; політичний консультант синоду; радник штабу Закавказького військового округу з релігійних питань; позаштатний співробітник цензури; добровільний староста Тифліського військового собору; бездітний, замкнутий і мовчазний; чоловік молодої і вродливої, схильної до флірту пані Лариси Кулагіної.

Хаджі-Сеїд, за паспортом — Расулов; тифліський перс; досить великий негоціант, але такий неосвічений, що ледве може розписатися, а рахує з допомогою чоток; скуповує килими, тканини з ручним розписом і ювелірні вироби кавказьких кустарів. Його посередники вивозять ці товари в європейські столиці, збуваючи тамтешнім антикварам. Сам Хаджі-Сеїд за межі Тифліса — ані кроку: домівка — мечеть — лазня раз на тиждень; інших маршрутів він не знає, окрім нечастих візитів до мадемуазель Жаннет де Лам’є, пов’язаних, як одні кажуть, з амурною симпатією, а другі — з діловою, бо ж вони компаньйони. Свою діяльність Хаджі-Сеїд почав у тифліських лазнях, коли був розтирачем, потім, почепивши на плечі торбу прочанина, подався у Мекку й Медіну, а повернувшись звідти з грошима, заснував фірму і все багатів.

Іскандер-ефенді Юнус-огли. Це секретар і касир Хаджі-Сеїда. Він володів майже всіма мовами, потрібними для ведення комерційних справ у Азії. Як на східну мірку, він був добре освічений. Цей отуречений грузин, крім Отаманської імперії, служив ще в Персії, Афганістані, Іраку, Єгипті, в Москві та Петербурзі, і завжди на посаді секретаря, перекладача, радника при великих негоціантах. Без роду й племені, в свої шістдесят років був самотній і виявляв ніжну схильність до проституток найнижчого штибу. До мечеті не ходив, зовсім не пив, а вільний час марнував у чайних, поринувши в роздуми. Ніяких інших даних, вартих уваги, ми про нього не мали.

Мадемуазель Жаннет де Лам’є — їй років тридцять три, досить принадна й пікантна; француженка за походженням; флер романтичних любовних пригод оповивав її ім’я; любителька найновіших паризьких мод; статечна, з приємною ходою; вона була пайовичкою, управителькою і манекенницею тифліської крамниці-майстерні жіночої білизни французької фірми, і дами тифліського вищого світу любили одягатися в неї. Ця обставина надавала інтересові чоловіків до мадемуазель Жаннет де Лам’е особливого відтінку. Наша закордонна агентура з’ясувала деякі біографічні дані: народилася вона в сім’ї розореного дворянина, який став мандрівним циркачем; до сімнадцяти років кочувала разом з батьківським цирком, потім танцювала у кордебалеті, була манекенницею паризької швейної майстерні; її перебування від двадцяти семи років до тридцяти одного в досьє не зазначено; з тридцять одного року постійно живе в Тифлісі й стала власницею названої крамниці-майстерні.

Усі ці відомості, зрозуміло, якось наближали Зарандіа до істини, але сам він вважав, що в нього в кишені — ключ до розкриття злочину! А щодо мене, то було б дивно, якби я не подумав, що на однакових підставах можна було вибрати шестеро інших досьє, які так само доказово засвідчували б злочин, як і ті, на яких зупинив свою увагу Зарандіа. Одне слово, я не схильний був поділяти його оптимізм. Жоден з моїх підлеглих не міг одержати права на подальші дії, якщо я сумнівався в доцільності операції. Винятком був тільки Мушні Зарандіа. Зрештою,— уже вкотре подумав я,— основне — його ставлення до справи, а результат прийде сам собою. Як завжди, так і цього разу, ставлення Зарандіа до справи було розумне й добросовісне, то хіба ж можна в такому разі позбавляти його права на винахідливість? Отож я махнув рукою — нехай робить як знає.