Читати книгу - "Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі"

Дата встав і підійшов до нього.

— Ось тобі двогривеник... Бери, бери... Тепер загадай на ці два квеврі й підкинь. Яким боком упаде, той квеврі й відкриєш!— Він подивився на нас.— Кидай, чого тягнеш!..— Дата загадав і підкинув монету.— На цю вішало, на оцей квеврі!..— Шалібашвілі заплескав у долоні, радий був — далі нікуди, мало не пішов у танець. Іди, знімай накривку,— закричав він мені,— іди, йди... Вино — хоч куди, кращого не знайдете!

Я одкрив квеврі, Дата глянув, дивуючись з Шалібашвілі, а Шалібашвілі, видно, радів од щирого серця:

— ...Як ото сіяч іде та кидає зерно й примовляє: це — птахам небесним, це — вдовам убогим, це — біднякам, це — од негоди, це — од посухи, це — гостеві... Хіба не так? Ото ж і я... І я так само. Три квеврі припас, це — для гостей, кажу. Бог свідок, не брешу! Та що воно за недобрий рік випав — де всі гості подівалися?! Ох-ох-ох, рік якийсь без гостей!..

Увійшла господиня. На тарелі в неї — все, що прошепотів Шалібашвілі, їй-богу, не брешу! Ми з Датою повставали і вклонилися господині. А Дастурідзе і вусом не повів, поки я знишка не штовхнув його. Ох і гарна ж була молодиця! І ладну, і ставну послав йому бог жінку! Така вже вона собою... така... Ніде правди діти, я аж подумав: у цього сучого сина така дома красуня, а він іще до коханки бігає. Та людина є людина, все їй мало, всього не вистачає.

Шалібашвілі не вгавав, торочив і торочив, рота не стуляючи:

— Ви ото мене гукнули — Ніко, а я сидів і думав: видно, бог на мене прогнівався, погана то прикмета — стоять квеврі незаймані. Аж ось чую — кличуть мене! Дай вам боже всього доброго, а божій милості уклін, що вас сюди послала, ну, саме час, бальзам від нудьги й душевної хворості, їй-богу... Косто, а подай сюди оті роги! Отам вони, отам... Та води не капни! Вином, вином сполоснемо... Щоб вином сполоснути, потрібна чоловіча рука, жінка тут не помічниця, сам і сполосни... давай наллю... У-у-у! Добре! Це — тобі... це — тобі... це — тобі... А це — мені... Встаньмо! Пити стоячи!.. Нехай же будуть над нами міць і удача всіх трьохсот шістдесяти п’яти святих Георгіїв! Нехай благословить нас бог! Нехай не обмине нас благодать богородиці Марії! Свята трійця і всі четверо євангелій нехай лишаться з нами і нині, і завжди, і на віки вічні! П’ємо, брати мої!

Ми осушили роги і посідали за низенький столик.

— А тепер оці роги, дві парочки! Усі чотири один в один!.. Була в мене пара волів, у всій Картлі таких не знайдеш! Оці роги — від них. Усі вони один в один. І на йоту один від одного не відрізняються. Хочете, поміряємо? Косто, яких людей ти мені привів?.. Нічого не їдять... Беріть оце. Оцього покуштуйте. Гарні, видно, люди. Я кажу — видно, бо хіба я знаю...

— А ти дав мені слово сказати? — мовив Коста.— Я ще біля хвіртки хотів вас познайомити, а ти що сказав, «потім»?!

— Звичайно, потім. Куди спішити? Хто нас підганяє? А не захочуть говорити — то й не треба. Гість — од бога. І... ось по одному тосту скажемо... а може, по два...

— Ех, якби твій вовкодав був з тобою у хлівах Ростомашвілі, чорта лисого вірвався б до тебе Табісонашвілі! — втиснувся я в балаканину Шалібашвілі.

— Правду кажеш, ніхто не ввірвався б... у-у, то не собака, то сатана! А звідки ти знаєш, чи Табісонашвілі то був, чи Белтіклапіашвілі, чи Джиркігледіашвілі? Цього й влада не знає, а тобі звідки знати? Пес хоч куди, такого ні в батька мого не було, ні в діда, ні в прадіда... А хто тобі сказав, що то був Табісонашвілі?

— Він! — я показав пальцем на Дастурідзе.

— О, цей лис усе знає. Він же людина того безмозкого шахрая. Колись вони дрібнички крали, а тепер у великий розбій кинулися... Лис! Позавчора я взяв був лисицю, та втекла паскудниця, промазав... дуже вже далеко йшла.

— Коли я казав? Коли я казав? Нічого не казав... Я нічого не знаю. Просили привести вас до Шалібашвілі, я привів. А коли я вам що казав, коли казав...

— Заткни свою пельку, ради бога, чоловіче! Не корч дурня!

Дастурідзе принишк і, поки ми говорили, сидів мовчки, як мертвий.

— Ти про безмозкого шахрая говорив, а хто він? — спитав Дата.

— Кандурі. Його підіслав Табісонашвілі. Ет, скільки клопоту звалилося на мене через нього, не злічити. Але я стою на своєму. Мене не схитнеш. Нехай спочатку поверне ті бурдюки, що потяг у мене на горійському базарі!

— Стривай, хто вкрав у тебе бурдюки?.. Кандурі?

— Кандурі. Тепер начепив на себе ризи, бороду до пуза одпустив і заходився навчати людей розуму й совісті... Та не на такого натрапив! Думаєш, там порожні бурдюки були? Два великі бурдюки й чотири трохи менші. Ті великі були буйволячі. А ви знаєте, скільки в найбільший буйволячий бурдюк вина входить? Не знаєте?.. Я сказав би, та забув... Буйволячих бурдюків у мене з тих пір і не було, от і забув. Років п’ятнадцять минуло, як він їх поцупив. Якби пам’ятав, то й не питав би! Підставляйте роги, підставляйте!

— Коли вони вчинили те безстидство і повставали, щоб іти, що Табісонашвілі тоді сказав?

— О, хіба я дурний, чи що? Мене в шори не вбереш! Ти хоч на фарш перемели Табісонашвілі, то я його впізнаю... Я його притиснув, він зізнався — не сам, каже, прийшов, не моя була воля!.. Знає, сучий син — я його не продам, от і сказав. А в суд чого подавати? Собака собачої шкури ніколи не порве, давно відомо... Я тут з