Читати книгу - "Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі"

вами розбазікався, може, зайвого набалакав — нічого не вдієш, такий уже я вродився. Ви думаєте, я не знаю, чого ви сюди завітали? Ось тут сидить з нами Коста — лис і шахрай; там — Табісонашвілі й Кандурі. Табісонашвілі візьми та й скажи: «Я — Дата Туташхіа. Як будеш про свої гріхи розказувати, і про мої не забудь». Хочете знати, чи сам я вигадав це, чи Табісонашвілі сказав? А якщо сказав, то хто йому звелів? І що було в того порадника на думці, і на що він розраховував?.. Я вам усе це вже виклав — і не під чаркою,— бачу, клопіт цей життя вам не дає, і сказав. А їх я не боявся й не боюсь.— Шалібашвілі дав добрячого щигля Дастурідзе по лобу.— Отак-то, тільки більше того, що я сказав, від мене не почуєте. Он Кандурі в Хашурі п’є та спить, а Табісонашвілі на дверях у нього сидить. Усе інше як хочете, так і розумійте, а я знати нічого не хочу, поки він мені бурдюків не поверне. Ну, а тепер — пиймо гуляймо!.. У гульні й випивці імена треба знати, без імені тоста немає. Ти — по вимові твоїй чую...— Шалібашвілі подумав і сказав: — рачинець, називайся Симонікою, а ти,— він знову затнувся,— мохевець, будеш у нас Шиолою називатися... Вип’ємо за тих, хто народив нас, дав нам ім’я й голову, цицькою нас годував і хліб у дім приносив,— вип’ємо за них, а тим, хто упокоївся,— вічна пам’ять! — Шалібашвілі осушив ріг.

Ми ще довго сиділи. Шалібашвілі без угаву теревенив, але про справу ані слова. А ми й не просили.

Закінчилися тости, Дата витяг свого «Павла Буре». Було близько десятої. Ми повставали. Шалібашвілі дістав турячі роги, поналивав їх і подав нам. Дата сказав, що ми йдемо в справі і нам більше не можна. Ми довго відмагалися, поки Шалібашвілі не перехилив собі в рота свого рога, за ним обидва наші. Потім подав рога Кості Дастурідзе. Той теж відмовився. Тоді Шалібашвілі взяв того величезного турячого рога й вилив йому за комір.

Ми пішли. Дастурідзе надворі змерз і цілу дорогу ганив Шалібашвілі на всі заставки. Дісталося й нам. Дата казав йому: «Не лай Шалібашвілі, він порядний чоловік і розумний». А Дастурідзе: «Це диявол і сучий син. Коли хонійці блоху оббілували, а горійці сказали їм, що багато м’яса на шкурі лишилося, один з тих горійців був дід Шалібашвілі. Броцою його звали».

— І сили в нього вистачає, і сміливості. Я гадаю, не бурдюків він чекає,— сказав Дата.

— Бурдюків, аякже! — хихикнув Дастурідзе.— Кандурі мало не вмирає од думки, чого це Шалібашвілі не мстить, що він замислив.

— А ти як думаєш, Косто?

— Хтозна... Любить Шалібашвілі одну примовку: «Як піде віл проти буйвола, роги зверне». Не здужати йому Кандурі. Він це знає і жде.

— Чого жде?

— Поки Кандурі не спіткнеться. Тоді він на нього навалиться. Шалібашвілі зла не забуває.

— Є ще одна приказка: «Не впасти верблюдові так низько, щоб ноші осла не підняти».

— Видно, цього прислів’я Шалібашвілі не знає! — сказав Дастурідзе.

— Не в цьому річ,— мовив Дата і, помовчавши, додав: — А тепер, Косто-друже, веди нас до Табісонашвілі. Треба б дізнатися, хто звелів йому пустити ту погану чутку.

— Хто звелів? Чия він людина, той і звелів.

— Шалібашвілі сказав, що Табісонашвілі на якихось дверях сидить. Мені здається, що це двері Кандурі.

— Він у Кандурі у варті. І справді, як пес, на дверях сидить.

— Давай і ми до тих дверей підійдемо.

Дастурідзе змовк. А заговорив знову, коли вже забовваніли перші будинки Хашурі:

— Що збираєтеся робити?

— Поки що не знаємо. Як повернеться, так і зробимо, а ти робитимеш, що ми тобі скажемо.

Ми підійшли до будинку Кандурі. То був не будинок, як у Шалібашвілі, а справжній палац. У найбільших панів не доводилося мені бачити такого величезного, просторого й гарного будинку: був він на два поверхи, з одного причілка здіймався третій поверх. Кругом великий сад з цегляною огорожею, обштукатуреною і пофарбованою. Поверх огорожі — колючий дріт у три ряди. На другому й третьому поверхах було темно. З вікон першого поверху падало світло.

Залізні ворота були замкнуті наглухо. Вони були покриті золотою фарбою і здіймалися так високо, були такі міцні, що й велетень через них не перестрибнув би. Коста повів нас в обхід — десь в огорожі треба було знайти й відчинити маленькі дверці. Усе це Дастурідзе проробив з такою готовністю і так охоче, що я подумав, прикинув і зрозумів — чоловік поборсався і звірився долі. Та я помилився, і невдовзі з’ясувалося, звідки в нього така запопадливість.

Ми налягли на двері. Вони були замкнуті зсередини. Де запірка і як її відперти — не можна було знайти, як і на великих воротах...

Що ж його робити? Я знайшов дві розпірки, виліз на плечі Дастурідзе, вставив їх між двома рядами колючого дроту, добре натиснув ними на ряди дроту, він розсунувся, і я проліз між ним і сплигнув у сад Кандурі. На дверях був величезний засув і ще більший крючок. Я відкинув крючок, одсунув засув, упустив обох і знову замкнув.

Ми підійшли до будинку Кандурі. На першому поверсі на задвірках було двоє маленьких віконець. Звідти падало світло. Ми підкралися й зазирнули всередину.

То був марані, та такий великий — хоч конем скач. Такого я не бачив. В одному великому кутку були квеврі, давильня й тьма-тьмуща всілякого посуду. У тому кутку, що далі від нас, стояв камін — двогорбого верблюда разом з його тюками можна було засмажити в ньому. У каміні тліли, потріскуючи і зблискуючи, величенні дубові чурбаки. Посередині — довжелезний стіл, уздовж якого стояло багато м’яких крісел — душ п’ятдесят-шістдесят можна було посадити за тим столом. Ще в одному кутку була тоне[34] з витяжним зонтом, пофарбованим під колір золота. Стіни були облицьовані тедзамським каменем з різьбленими зображеннями з білого мармуру — тут тобі й голі жінки, і хлопчики з дівчатками — в чому мати народила, і бичачі голови, і понадимані птахи — чи то індики, чи орли, і чого тільки ще там не було. Одну стіну геть усю займав портрет царя, викладений з дрібненьких камінчиків, кольорових і блискучих, а на стіні навпроти  — Христос, розіп’ятий Ісус Христос, теж з якихось