Читати книгу - "Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі"

камінчиків і скелець. Із стелі звисала величезна люстра — свічок на п’ятсот. І сила-силенна свічок у великих свічниках, яких і не злічити! Перед каміном стояв столик на точених ніжках. Миски, полумиски, глеки, тарелі — все срібне. За столиком сиділо два попи без риз, а навпроти них простягся на лев’ячих і тигрячих шкурах довгобородий дядько в червоному халаті. Ті шкури було кинуто на якусь лежанку, що полого спадала до каміна,— чи, може, крісло було підставлене для зручності. Що то було — не можна розібрати. Столик освічували дві великі гасові лампи, що звисали із стелі. На одній було жовте скло, на другій — зелене, і той чоловік, що в червоному халаті, з одного боку був червоно-жовтий, а з другого — зелено-червоний.

Їй-богу, мені здавалося, що все це сон! Коста шепнув: той, що в червоному халаті,— і є Кандурі. Табісонашвілі ніде не видно було. Коста сказав: він або біля балконних дверей сидить, або в передпокої куняє.

Ми пошепки порадились. Дата обійшов будинок з правого боку, ми з Дастурідзе — з лівого. Табісонашвілі сидів на балконі. Було темно, він курив, ми його й побачили. Праворуч промайнула Датина тінь — він скрадався попід стіною. Коли від Табісонашвілі його відділяло кроків десять, я чхнув. Табісонашвілі подивився в наш бік, дивився-дивився, але що ти побачиш, коли кромішня темрява, а ми на землі порозпластувалися. Потім я сплеснув долонями. Табісонашвілі подвівся й поволі пішов на звук. В обох опущених руках — маузери, в зубах — цигарка. Здоровенний він був, негідник. Ішов, немов ведмідь на задніх лапах. За ним скрадався Дата. Наздогнав його і, притуливши дуло нагана до шиї, шепнув:

— Кинь зброю!

У Табісонашвілі цигарка випала з рота, потім маузери з рук. Маузери хряпнули об дошки, помощені біля будинку. Я підвівся й позабирав їх. Потім обшукав Табісонашвілі — не знайшов нічого, крім кинджала. Ми штовхнули його поперед себе, завели в глиб саду й посадили на землю.

— Чому ж це ви без собак, га?.. Опусти руки!

Табісонашвілі наче обухом по голові гепнули, слова не міг вимовити. Довелося почухати йому ребра маузером, почав отямлюватися:

— Почнуть гавкати — нічого не почую... А ви що, порішити мене хочете?.. Убити, чи як?

— Ану тихіше!

— Коли ти зі своїми лакизами уперся до Шалібашвілі та його жінку згвалтував, чого тобі спало на думку назватися Датою Туташхіа і що сказав ти, ідучи звідти?

— Не вб’єте — скажу.

— Як же ти скажеш, якщо вб’ємо? Ти спочатку скажи, а ми подивимося, чи вбивати, чи ні — то вже який настрій буде.

— Кандурі звелів сказати, і я сказав.

— Перед ним підтвердиш?

— А чому ж, коли, звісно, не вб’єте!

— Ти підтвердь, може, й не вб’ємо.

Дастурідзе підняв руку, щось хотів сказати, а я його зразу перебив і спитав:

— На пальцях у Кандурі персні з великими камінчиками бачив?

— Бачив!

— А перстень з дуже великим діамантом?..

— Є здоровенний камінь, а як називається, не знаю.

— Схожий на скло той камінь?

— Угу, точнісінько як скло, і блищить так само.

— І зараз на ньому?

— Сьогодні бачив.

— Як абрикосовий камінчик завбільшки?

— Такий!

Дастурідзе з радощів сплеснув долонями — серед тиші це пролунало, як постріл... А я своєю долонею проїхався по його щоці, і знову все затихло.

— Мотузок у тебе знайдеться? — спитав я Табісонашвілі.

— Мотузок?.. Мотузок!.. Мотузок, мотузок, мотузок... Є, а чому ж! Отам, під грушами, гойдалка висить — мотузки добрячі!

Я пішов до груш, хутко поодрізував мотузки, вони трьох чоловік могли витримати. Позмотував ті мотузки й приніс.

— Стань рачки!

Табісонашвілі став рачки. Я його зв’язав. Добре вийшло — лізти він міг, а ні встати, ні чогось іншого вже не міг. На Алазані ми ослів так, бувало, триножили.

— Іди вперед І впусти нас у будинок!

Попереду Табісонашвілі рачки, а ми за ним. Прочинив двері в коридор, і ми за ним. Прочинив двері марані, і ми ввійшли туди. Я його стусонув, Табісонашвілі поліз і завмер посеред марані.

Стоїмо ми. Троє чоловіків там, утративши мову і пороззявлявши роти, дивилися на нас і Табісонашвілі, а ми на них. Роздивляюся — немає Кости Дастурідзе. Озирнувся — стовбичить за прочиненими дверима, дивиться в щілину.

— Полічи, полічи... Гроші лік люблять! — сказав хтось.

Я собі подумав: хто б іще мав тут бути? Оглядівся — бачу, папуга. Сидить у великій клітці, теж золотом пофарбованій. Я підійшов і очам своїм не повірив — дуже красивий був, вражий син!.. А Табісонашвілі стоїть посеред марані рачки, голову похнюпив, як стара шкапа...

— Ідіть геть звідси!..— зарепетував один з попів, той, що товстіший. На мене аж бризки слини попали.

— Поліцію, поліцію покликати! — загорлав другий.

Ми так домовилися, що Дата починає перший, а ми мовчимо, рота не розтуляємо, ні на що не озиваємося. Я повинен був обійти марані і все роздивитися як слід. Дата мав стежити за ними, не зводячи очей. Я одійшов від папуги й прямісінько до квеврі. Звідти — до тоне. Рухався я неквапом, і вигляд у мене був такий, немов, крім мене, тут нікого й немає.

— Ідіть геть! — закричав знову той товстіший.

— Поліцію покликати, поліцію! — Це знову другий, а папуга своєї:

— Полічи, полічи... Гроші лік люблять!..

У нас за поясом по маузеру, в руках по нагану — так ми й підемо геть, ждіть! І хто ж, цікаво, поліцію викликатиме? Табісонашвілі? Але ж він рачки й до ранку в поліцію не долізе, якби ми його й пустили.

Отак, походжаючи, підійшов я до каміна. Обшукав священиків. Зброї при них не було. У Кандурі з-за халяви витяг здоровенного ножа, зробленого з кинджала: гарний був ніж, він мені потім років десять слугував. Оглянув руки. На великому пальці правої руки був великий діамантовий перстень, камінь — завбільшки як абрикосовий камінчик; на середньому пальці лівої руки — з діамантом завбільшки як камінчик сливи. Я оглянув усі персні й нахилився подивитися, на чому то Кандурі лежить: підняв лев’ячі й тигрячі шкури, зазирнув під них.

Під шкурами лежали мішки — величезні, повнісінькі й міцно позашивані мішки! Те ложе, викладене з повних мішків, і прикривали лев’ячі та тигрячі шкури.

Що ж у тих мішках, цікаво було мені знати? Я різонув ножем Кандурі один