Читати книгу - "Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі"

— Зверніться до них зі словом божим, бо «споконвіку було слово, а слово в бога було, і бог було слово»,— мовив Кандурі своїй братії.

Батько мій був паламар, хлопчиком оддав мене в бурсу. Дещо в голові лишилося — ото й запам’яталися всі ті балачки.

Поки я дійшов до Дати, один піп промовив: «...не самим хлібом живе людина», а другий підпрігся: «Бо більше від їжі життя, а тіло від одягу».

Я розтулив жмені й сказав Даті:

— В інших мішках ще й гречка...

Дата дивився-дивився, як сипалися з моїх жмень крупи, і раптом перемінився на виду, з горла в нього з хрипом вихопилося повітря, і він затулив долонею обличчя.

Попи один за одним бурмотіли з євангелія.

А Дастурідзе, не одриваючись од своєї щілини, хоч і бачив, як я роздивлявся пальці Кандурі, але розібрати не міг, чи зняв я персні. Коли я розтулив перед Датою жмені з крупами, Дастурідзе за своєю шакалячою звичкою подумав, що показую персні; душа його не витримала, він улетів до марані, ткнувся носом у мої долоні й заверещав:

— Що це... що це таке? Персні? Де персні? Де персні?

— Там, де були.

— Не руш! — прошепотів йому Дата.— На мішках з оцим добром лежить ваш верховода, Косто!

У Дастурідзе — очі на лоба, в крупи вп’явся й здивовано мовив:

— Він же кашу любив... Я ж казав, Кашкою його звали! — Дастурідзе сплеснув був долонями, та враз затулив обличчя — злякався, коли б знов не зацідили йому в пику.

Попи все читали свою проповідь, а Табісонашвілі й досі уважно слухав їх, похнюпивши голову.

Дата підійшов до каміна. Ми з Костою стали неподалік. Дата сів за столик і рукояткою маузера вдарив по ньому:

— Сідайте!

Обидва священики тихо опустилися, мов підтяті.

— Табісонашвілі, а йди сюди!

Охоронник Кандурі наблизився до нього.

— Що велів він тобі сказати, коли посилав згвалтувати коханку Шалібашвілі?

Кандурі зиркнув на Дату, обличчя в нього взялося синюватими плямами. Табісонашвілі розказав усе, як було.

— А чому звернули саме на Дату Туташхіа?

Я ще рота не затулив, як Дастурідзе налетів на Кандурі і вп’явся в персні... Почалася борня, то один дужав, то другий... А піп, котрий статечніший, схопився й замурмотів:

— «Глядіть, остерігайтеся всякої зажерливості,— бо життя чоловіка не залежить від достатку маєтку його...»

Кандурі нарешті випручав руки, джигонув Дастурідзе в щелепу й стусаном одкинув, як кошеня.

— Ану сідай! — закричав я попові.

Він сів, не перестаючи хреститися.

— Що я тобі велів, Косто? — сказав Дата і обернувся до Кандурі: — Кажи правду, а то вже сьогодні кипітимеш у смолі, та й іще сто років!

— В геєну... в геєну... в геєну! — закричав серед тиші папуга.

— Якщо ти Туташхіа... твоїм іменем багато зла коїться. Та ти й сам не відстаєш... Народ легко повірить у це, я й назвався твоїм іменем.

— А ще чому?

— Тільки через це.

— Не прикидайся, Кандурі, скажи, хто звелів тобі назвати моє ім’я!

— Ніхто не велів!

Три, а може, чотири кулі просвистіли одна за одною. Запахло смаленою шерстю від прострілених кулями шкур.

Кандурі обмацав груди, живіт, голову — чи все ціле?

— Один з помічників екзарха!.. А хто йому звелів, хоч убий — не знаю! Справді, не знаю!

— Не знаєш, кажеш?

— Богом присягаюся!

— Ану встань!

Кандурі підвівся.

— Іди до тоне!

Кандурі ледве ноги тяг. Попи заохкали й почали хреститися...

Кандурі дійшов до тоне.

— Стань спиною до мене!

Він повернувся.

— Ім’я і де служить?

— Я ж кажу, не знаю, правда, не знаю...

Я прицілився. Не прицілився, звичайно, а вдав, що цілюся, й вистрілив.

— Не згадав?

— Я ж сказав... Не знаю, хто йому звелів!..

Я ще кілька разів вистрілив, і вийшло так, як ми й розраховували: Кандурі схопився за горло й плюхнувся в тоне.

Убивати його ми й не збиралися, його навіть не шкрябнуло, але ми знали, що хитрун неодмінно прикинеться мертвим і впаде в тоне.

Стало так тихо, що було чути, як бурчить у кишках у Табісонашвілі. Попи не ворушилися, а в Табісонашвілі щелепа так одвисла, що в його пельці могла вміститися квочка з курчатами...

Дастурідзе метнувся до Кандурі, видно, хотів стягти з нього персні, та не встиг він добігти до тоне, як Дата закричав:

— Стріляй у нього, шпурнемо і його туди!

Я вистрілив. Дастурідзе рвонувся назад і вмить опинився там, звідки метнувся до Кандурі.

Угамувалася сімейка.

Дата дістав з каміна євангеліє, погортав його й подав священикові, котрий був товщий:

— Читай голосно! Від Луки одинадцять, п’ятдесят два, і передай йому,— Дата кивнув на другого священика,— нехай і він прочитає — та голосніше й виразніше!

Священик одкашлявся раз, удруге, книга тремтіла в його руках:

— «Горе вам, законникам, бо взяли ви ключа розуміння: самі не ввійшли і тим, хто хотів увійти, боронили!»

Другий священик повторив ці слова.

Дата згорнув євангеліє і поклав знову на камін.

— Схоронимо упокоєного в Христі раба божого! — мовив Дата.

А ось про це ми не домовлялися, і тепер я вже не знав, що він збирається робити.

— Одкиньте шкури отуди! — наказав Дата попам.

Вони підійшли й поодкидали.

Крупів виявилося дванадцять мішків.

— Несіть мішки й засипайте небіжчика!

Попи, крекчучи й спотикаючись, ледве дотягли один мішок до тоне. Я розпоров його, і попи, наледве піднявши мішок, висипали його на Кандурі.

То була гречка.

— Усі мішки висипайте. І рухайтеся жвавіше! Сили вам не позичати! Швидше повертайтеся!

На восьмому мішку Дастурідзе підхопився-таки і вскочив у тоне. Крупи захрущали, як рінь, і ще затріщали, а тоді Дастурідзе заревів, як бузівок, якого ведуть до різниці:

— Немає їх... Немає перснів! Діамант завбільшки як абрикосовий камінчик!.. Діамант завбільшки як камінчик сливи... А казав, що великий діамант намісникові, а меншин екзархові!.. Собі, падлюка, позабирав... Сам носив... Ви ж бачили, були персні на пальцях. Немає їх! Де вони? Хто взяв? Діамант завбільшки як абрикосовий камінчик... як слива...

Попи кректали, пиряючи мішки, висипали їх у тоне. А звідти долинали слова Дастурідзе: «завбільшки як абрикосовий