Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

Добре натреновані собаки мчали, мов дияволи. Амундсенові навіть не треба було підганяти їх, він сам ледве встигав за ними. Пекло посічене снігом обличчя, осліплювало сонце, але він давно вже не відчував себе таким щасливим. Амундсен не міг надивитися на величний краєвид цього обширу, про який він з гордістю міг уже сказати «мій». До самого обрію, скільки сягало око, розпростерлась перед ним біла одноманітна пустеля. Зір не натрапляв на жодну темну цятку. Які пастки криє вона в собі, які перешкоди приготувала на їхньому шляху до полюса? Не зупиняючи упряжки, Амундсен ще раз озирнувся назад. Це був останній прощальний погляд. В сліпучому блиску прибережних льодів темніли щогли судна, що готувалося до зворотного рейсу. Лише через рік, через триста шістдесят п'ять днів, воно мало повернутися сюди, в Китову бухту. Що ж принесуть ці незвичайні дні, зовсім не схожі на інші?

«Фрам» борознитиме океани, боротиметься із штормами, а я тим часом мушу дістатися до полюса. І повернутися звідти. Чи побачуся ще коли-небудь з Нільсеном?»

Амундсен гнав од себе цю настирливу думку, як завжди, відкидав сумніви чи легкодухість. Набрав повні легені повітря, чистого, як джерельна вода. Він був радий, що, не чекаючи повного розвантаження судна, вирушив у дорогу, щоб закласти перший продовольчий склад на 80° південної широти. Його підганяло жадання дії. Хотів перевірити, чи добре підготувався до весняного штурму полюса, випробувати сили, розкрити таємниці невідомого шляху, з якого інші дослідники поверталися, не осягнувши мети.

Сніг сухо шерхотів під полозами; швидко бігли важко навантажені сани. Собаки мчали по насту, не провалюючись. От якби так і далі подорожувати під цим безхмарним неосяжним небом! В Арктиці Руалові рідко коли доводилося бачити таке небо. Та раптом сонячне коло заслонила легенька імла, яка дедалі густішала, і от уже незабаром усе довкола стало молочно-білим, засріблилося, замерехтіло міріадами іскринок. Амундсен зупинився в нерішучості, потер рукавицею запушені інеєм брови й підняв на хвильку захисні окуляри. Дивовижний сліпучий блиск різонув йому по очах. Ні, це не оптичний обман, зник десь горизонт, неможливо було відрізнити пагорка від улоговинки, льодові брили втратили свої обриси і вже не кидали найменшої тіні. Амундсен навпомацки ступив крок уперед і спіткнувся об сніговий горбик. Собаки теж почували себе невпевнено. Даремно Амундсен напружував зір — усе довкола сяяло дивовижною білизною[33]. Ні, таких перешкод в Арктиці не траплялося. Білої темноти там не буває. На щастя, завбачливий, як завжди, Амундсен знайшов вихід і тут. Щоб не загубити один одного в білій імлі й не збитися з курсу, він застосував свій метод походу. В молочній мерехтливій імлі раз у раз розлягався гучний голос Хансена, який вів першу упряжку.

— Ліворуч, ліворуч! — або ж: — Праворуч! Прямо! Це були команди для Престрюда, який ішов на лижах попереду каравану. Сам він не зміг би дотримуватися правильного напрямку. Хансен уважно, мов штурман на судні, пильнував, щоб стрілка компаса, закріпленого на його санях, ні на хвилину не відхилялась від курсу.

Чотири дні й чотири ночі тривав похід. На п'ятий день, пройшовши сто сімдесят кілометрів, мандрівники досягли 80° південної широти, де мали закласти перший продовольчий склад — перший опорний пункт для весняного штурму полюса.

Повернення до Китової бухти було справжнім змаганням з часом. Першого дня експедиція пройшла сімдесят кілометрів, другого — уже сто. І при такій шаленій швидкості мандрівники встигали позначати всю трасу оригінальними віхами: через кожний кілометр вбивали в сніг сторчма велику сушену рибину.

— Дорогу позначено чудово. І їжу для псів ми збиратимемо тут, як гриби в лісі! — жартував Хансен.

— Нашому капітанові не бракує винахідливості, та й гумору теж, — докинув Ліндстрьом.

— Та це він такий тільки тут, у льодах. А якби ти його бачив так часто, як я, в Крістіанії, то вжахнувся б. Ходив похмурий, мов градова хмара. Їй-богу, в мене сльози наверталися на очі.

— До зими нам треба спорудити будинок. Назвемо його «Фрамхейм» («Будинок «Фрам»), — бадьоро мовив Амундсен. — Крім того, нам треба буде ще до настання полярної ночі закласти в глибині материка, на півдні, три склади продовольства й палива. Обачливість тут ніколи не завадить. Це вам не Арктика: тут нестача харчів і палива — то певна смерть.

План Фрамхейму (норв. Framheim) — стаціонарної бази експедиції Руала Амундсена в Антарктиді, призначеної для зимівлі перед походом до Південного полюсу. Розташовувалася на шельфовому льодовику Росса в Китовій бухті приблизно в 4 км від морського узбережжя. Основою бази був дерев'яний житловий будинок, побудований в саду садиби Амундсена в 1910 р. братами Хансом і Йоргеном Стюбберюдами. Будинок був капітальним: потрійні стіни, подвійні підлога і стеля. Меблювання — десять зручних ліжок, кухонна піч і стіл.

Наприкінці березня Амундсен міг спокійно дивитися в майбутнє. На трьох складах полюсної траси розміщено понад три тонни харчових продуктів і спорядження. Собачі упряжки за короткий час пройшли понад півтори тисячі кілометрів.

Амундсен не тільки забезпечив склади продовольством, але й подбав про те, щоб кожен з них було видно здалеку і легко можна було знайти. Уже після першої розвідки він упевнився, що можна пройти мимо складу, не помітивши його. Отож він звелів через кожен кілометр забити в сніг довгі бамбукові тички з прапорами вгорі — по десять штук на захід і схід від складу — і пронумерувати їх.

— Якщо натрапимо хоча б на одну з них, одразу знатимемо, в якому напрямку і на якій відстані від нас склад. Харч у цій пустелі — перемога, — пояснював він своїм товаришам.

За кожним протягом рубанка тоненькі поскручувані стружки сипалися на підлогу, вкриваючи її золотистим шаром. Спина Бйоланда ритмічно згиналась і розгиналась, він не спинявся навіть на