Читати книгу - "Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели"

О, ні, не думайте, що це одна з ваших конкуренток-газет. Ви дістаєте ці відомості з перших рук. Я сам убив Норкросса, і його коштовності лежать у мене в чемодані у... ні, “назву готелю встановити не вдалося”. Що, знайома фраза? Правда? Ви її частенько вживаєте. А що, правда прикро, коли якийсь таємничий негідник називає ваш великий всемогутній орган, що працює в ім’я закону й справедливості, на благо урядові, нікчемним хвальком... Е, це ви покиньте, не такий уже ви дурень, щоб мати мене за обманника. Я ж чую це з вашого голосу. А тепер, слухайте, я вам скажу щось таке, що вас остаточно переконає. Аджеж над цим ділом у вас працює цілий штат молодих йолопів, і ви повинні знати, що на нічній сорочці в старої місіс Норкросс відламана половинка другого ґудзика. Я помітив це, коли знімав у неї з пальця каблучку з гранатом, думаючи що то рубін... Е, ні, ви покиньте ці штуки. Це вам не вдасться.

Кернен повернувся до Вудса з диявольською посмішкою.

— Ну, діло на мазі. Він тепер мені вірить. Він погано прикрив рукою трубку, і я чув, як він доручав комусь подзвонити іншим телефоном на центральну і узнати наш номер. Я зараз іще піддам йому жару і потім треба буде забиратися звідси.

— Алло!... Так, я ще тут. Невже ви гадаєте, що я стану тікати від якогось підкупного шматка паперу... Що? Ви упіймаєте мене за сорок вісім годин? Скажіть, вам ще не набридло клеїти дурня? Краще не беріться не за своє діло, а займайтесь собі шлюбно-розлучними справами та вуличними нещасними випадками, та друкуйте всякий бруд та скандали, що годують вас. Ну, на добраніч, мій любий, шкода, що мені ніколи завітати до вас. А я б почував себе у вашому ослиному царстві в повній небезпеці. Тра-ля-ля!

— Він зараз казиться як кішка, що випустила мишу, — сказав Кернен, вішаючи слухавку й виходячи з телефонної будки.— А тепер, Барні, друже мій, ходімо куди-небудь до театру, розважимося трохи. А настане пора, коли порядні люди лягають спати, і ми підемо. Посплю годинки чотири, і гайда на захід.

Вони пообідали в одному з бродвейських ресторанів. Кернен був у дуже гарному настрої і розкидався грішми, немов казковий принц. Далі слухали чарівну, розкішно поставлену оперетку, потім вечеряли з шампанським, і Кернен увесь аж сяяв з самозадоволення.

О пів до третьої ранку вони ще сиділи у куточку в нічному кафе. Кернен, помітно видихавшись, все ще хвалився, бормочучи якусь нісенітницю. Буде похмуро роздумував про сумне закінчення своєї корисної діяльності, як підпори закону.

Раптом в очах його засвітився якийсь здогад.

— Аджеж це можливо, — сказав він про себе. — Далебі, можливо. За стінами кафе тишу раннього ранку прорізали якісь кволі, непевні звуки, певніше, якісь іскорки звуку, одні голосніші, другі тихіші, то зростаючи, то завмираючи серед гуркоту молочних візків і перших трамваїв. Зблизька це були різкі, пронизливі крики, добре знайомі вухам мільйонів столичних жителів, яких вони будили і для яких мали найрізніше значення. Ці крики несли світові горе і радість, сміх і сльози. Тим, що, зщулившись, сховались під недовгочасним захистом нічного покрову, вони віщали про грізний світанок; другим, оповитим щасливими снами, вони говорили, що настав ранок, чорніший за найтемнішу ніч. Деяким багачам вони приносили мітлу, що враз змітала геть усе, що належало їм, поки світили зорі; а бідним — бідних вони просто повідомляли, що настав новий день.

Сміливо й дзвінко лунали ці крики по всьому місту, сповіщаючи всіх про нові можливості, що прийшли з останнім поворотом колеса часу, наділяючи рабів долі, що ще не прокинулись від сну, кого карою, кого прибутком, кого смутком, кого нагородою, а кого й смертю, що їх принесло їм нове число в календарі. Ці крики були і пронизливі і жалібні, немов власники цих юних голосів були засмучені, що несуть людям так багато поганого і так мало доброго в своїх безневинних руках. Так, сповіщаючи про нові декрети богів, лунали по вулицях безпорадного міста крики хлопців-газетників — трубний глас преси.

Буде дав лакеєві десять центів і сказав:

— Принесіть мені “Морнінг Марз”.

Коли йому принесли газету, він глянув на першу сторінку, потім вирвав листочок з записної книжки і щось написав на ньому маленьким золотим олівцем.

— Що нового?— голосно позіхаючи, спитав Кернен. Буде протягнув йому записку, на якій стояло:

Редакції газети “Морнінг Марз”, Нью-Йорк.

Прошу заплатити Джонові Керненові тисячу доларів, що належаться мені, як нагороду за виявлення його й арешт. Бернард Вудс.

— Я так і думав, що вони це зроблять, — сказав Буде. — Мені спало на думку, що вони призначать нагороду ще тоді, як ти так глузував з них. Ну, Джонні, а тепер ходім зі мною до поліційного участку.

З виру богеми врятована[371]

Переклад М. Рябової

Міс Медора Мартін покинула рідне село Гармоні, що лежить під Зеленими горами, і переїхала до Нью-Йорка, захопивши з собою скриньку з фарбами й мольберт.

Міс Медора нагадувала троянду, яку осінні приморозки милували довше ніж її інших сестер. В Гармоні, коли вона рушила сама до міста нечестивих вивчати мистецтво, всі одноголосно вирішили, що вона божевільне, легкодумне, уперте дівча. А коли вона вперше сіла до столу в одному з пансіонів західної частини Нью-Йорка, то всі пансіонери питали один в одного: “Хто ця миловида стара діва?”

Медора енергійно взялася за діло. Найняла недорогу кімнату й почала брати двічі на тиждень лекції малювання у професора Анджеліні, колишнього маляра, що навчився свого мистецтва в Гарлемському танцкласі[372]. У Нью-Йорку в Медори не було нікого, хто міг би її напутити, а в великому місті всі ми легко вклепуємося. Кому з нас не доводилося погано поголитися або неправильно вивчитися танцювати тустеп у якого-небудь колишнього учня Бастьєна Ле-Пажа[373] або Жерома[374]. Наймізерніше видовисько в Нью-Йорку, окрім, звичайно, штовханини в певні години на вулицях, — це сумний похід армії безнадійної посередності. Там мистецтво не милостива богиня, а чарівниця Цірцея[375], що обертає своїх зітхальників у якихось нявкал, і всі ці Томмі та Теббі тиняються біля дверей її оселі, не зважаючи на тюкання критики. Дехто з них повертає до рідного села ковтати досить несмачне я ж казав тобі, але більшість вважає за краще залишатися