Читати книгу - "Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели"

Міс Медора вибрала вир богеми й тим самим дала нам тему для оповідання.

Професор Анджеліні надміру вихваляв її ескізи. Так, одного дня, коли вона принесла йому з парку майстерно зроблений етюд каштанового дерева, він заявив, що з неї вийде друга Роза Бонер[376]. Але великі артисти живуть настроєм, і часом він говорив їй жорстокі й ущипливі речі. Наприклад, якось Медора просиділа цілий день у Колумбському товаристві, працьовито змальовуючи статуї й орнаменти. А він одкинув її роботу презирливим жестом і заявив, що Джотто колись накреслив чудовий круг одним штрихом.

Одного дня йшов дощ, щотижнева допомога з Гармоні спізнилася, і в Медори боліла голова. Цього ж дня її професор пробував був позичити в неї два долари, комісіонер, що продавав її малюнки, прислав їй назад усі її акварелі, бо ніхто не хотів їх купувати, а... містер Бінклі запросив її на обід.

Містер Бінклі був душа пансіону. Йому було сорок дев’ять років, і він мав рибну крамничку на одному з маленьких міських базарів. Але після шостої вечора він одягав вечірній костюм і розмовляв про красне мистецтво. Всі були певні, що містер Бінклі постійно обертався серед богеми і був там своїм чоловіком. Ні для кого не було секретом, що він якось позичив десять доларів одному молодому чоловікові, малюнок якого був надрукований у журналі “Дух”; а якраз таким чином і дістають часто право на вхід у зачароване коло богеми, а часом ще й ростбіф на придачу.

Коли о дев’ятій вечора Медора виходила разом з містером Бінклі, всі пансіонери дивилися на неї з неприхованою заздрістю. У своїй блідоблакитній блузці з найтоншого шовку і прозорій плисованій спідничці, вона була мила як пучок висохлої осінньої трави. Худенькі щоки пашіли ніжним рум’янцем, на обличчі був легкий шар рожевої пудри, а ключ від кімнати й носова хусточка лежали в рудуватій крихітній торбинці з моржової шкіри.

А містер Бінклі мав надзвичайно поважний вигляд із своїми сивими вусами та червоним обличчям. Крім того, комір щільно застебнутого фраку підпирав йому шию, і вона набігала на нього жирною складкою, так само як у якого-небудь романіста, що має успіх у публіки.

Вони сіли в кеб і поїхали у кафе “Теренс”, що міститься недалеко від найшикарнішої частини Бродвею і, як усім відомо, являє собою один з найпопулярніших і найулюбленіших притулків столичної богеми.

Отже, Медора з Зелених гір пливла за своїм кавалером між рядами маленьких столиків. Тричі в житті почуває себе жінка на сьомому небі: це коли вона йде до вівтаря, потім, коли вперше входить до прегарних палаців богеми і, нарешті, коли вона ступає по своєму саду, несучи додому забиту курку сусіди.

Посередині стояв великий стіл, а навколо нього три чи чотири менших. Поміж ними, мов бджола, літав лакей. І подібно до того, як доісторичні гранітні поклади сповістили світ про протозоїд, так і тут зубам довготерпеливого міста віщали про страву галети, спеціально виготувані для Парнасу, тимчасом як боги з Олімпу, посміхаючись, попивали собі нектар[377], заїдаючи його домашніми бісквітами, а дантисти скакали від радощів та готували золоті містки для нових пацієнтів.

Погляд Бінклі спинився на юнакові, що сидів біля одного з столиків. На йому лежало те особливе тавро богеми, в якому вчувається і смертоносний погляд василіска[378], і іскристість вина, і натхнення генія, і настирливість вуличного бляхаря. Юнак скочив на ноги.

— Хелло, Бінку! — закричав він. — Невже ви збиралися минути наш стіл? Якщо ви тут самі, приставайте до нашого гурту.

— З охотою, мій любий, — сказав Бінклі з рибної крамнички. — Ви ж знаєте, як я люблю артистичний світ. Містер Вандейк, міс Медора Мартін, теж одна з служительок мистецтва...

Усі перезнайомилися. Тут були ще міс Еліза і міс Туанет, очевидно, натурниці, бо досить жваво базікали про малювання церкви св. Режіса і про Генрі Джемса[379].

Медора сиділа як зачарована, в німому захваті. Музика, дика п’янка музика, що доносилася з сусідньої пив’ярні “Елізіюм”, поривала її до танцю. Це був зовсім новий для неї світ, куди не заносила її навіть палка уява. На вигляд вона сиділа спокійно, як її “Зелені Гори”, але душа її палала вогнем Андалузії[380]. Кімната насичена ароматом квітів і капусти. Безнастанно вилітали корки й питання; дзвеніли сміх і срібло; у відрах виблискувало шампанське, а в повітрі невдалі дотепи.

Вандейк скуйовдив свої довгі чорні кучері, розтріпав недбало зав’язану краватку і, нахилившись до Меддера, прошепотів йому:

— Слухай, Медді, мені часом нестерпно хочеться віддати цьому філістерові[381], його два долари і спекатися його.

Меддер теж скуйовдив свої довгі руді кучері і зім’яв недбало зав’язану краватку.

— Покинь і думати про це, Ванді, — відповів він. — Мистецтво безмежне, а наші кошти обмежені.

Медора їла якісь чудні страви й пила фальсифіковане вино, що наливали в її бокал. Воно було точнісінько такого кольору, як вона пила вдома, у Вермонті. А раз лакей налив їй в окремий бокал вина, що, здавалось, кипіло, але коли вона покуштувала його, воно зовсім не було гаряче. Ніколи ще не було їй так легко на серці! Вона з любов’ю згадала про ферму в Зелених горах з її фавною, і, нахилившись до міс Елізи, сказала, сяючи ясною усмішкою: ;

— Якби ми зараз були у мене вдома, я б вам показала гарненьке крихітне телятко.

— Чого ви собі ніде не підмощуєте? — замість відповісти спитала її міс Еліза.

Оркестр заграв ридливий вальс, який Медора не раз чула від катеринників, і, вона почала підспівувати приємним сопраном, похитуючи в такт головою. Меддер глянув на неї через стіл і спитав сам себе, в яких водах міг Бінклі впіймати таку рибку. Медора всміхнулася до нього, вони підняли чарки й випили вина, що кипить, залишаючись холодним.

Бінклі вже забув про мистецтво і брехав тепер про надзвичайний весняний улов оселедців. Еліза поправляла в краватці містера Вандейка шпильку, що являла собою палітру й муштабель. За одним з найближчих