Читати книгу - "Грона гніву"

— Хто тут?

Том упав на землю, закляк, і промінь ліхтаря, майнувши над ним, не вихопив лежачого. Том безшумно підкрався до дверей хатки Джоудів. Двірні петлі верескливо зарипіли. І почувся спокійний, урівноважений голос матері, яка прокинулася:

— Що таке?

— Я, Том.

— Ну, ліпше спи. Ела ще нема.

— Точно дівулю підшукав.

— Іди спи,— тихо повторила вона.— Вкладайся під вікном.

Він знайшов своє місце і роздягнувся догола. Лежав тремтячи під ковдрою. А заціпеніння нарешті стало полишати понівечене лице, і в усій голові калатав біль.

Лише за годину повернувся Ел. Він рухався обережно, але наступив на мокру одежу Тома.

— Ш-ш! — сказав Том.

Ел прошепотів:

— Ти не спиш? Де ти так змокрів?

— Ш-ш,— повторив Том.— Уранці дізна’шся.

Батько перевернувся на спину, і кімната наповнилася його хропінням, булькотінням і пирханням.

— Ти захолов,— сказав Ел.

— Ш-ш. Лягай спати.

Маленький квадратик вікна виднівся сірою плямою в чорноті кімнати.

Том не спав. Його поранене обличчя знов ожило і терзалося від болю, смикалось, і розтрощені кістки вилиць нили, а зламаний ніс розперло, і він пульсував од болю, так що здавалося, що все тіло розривається від страждання. Том дивився на маленький квадрат вікна, споглядав, як зірниці ковзають по небу і зникають з обрію. У проміжках він чув тупотіння ходи сторожів.

Нарешті вдалині закукурікали півні, й поступово вікна посвітлішали. Том торкнувся свого розпухлого обличчя кінчиками пальців, а Ел, потривожений цим рухом, застогнав уві сні та щось пробурмотів.

Нарешті розвидніло. У хатинках, щільно притиснутих одна до одної, почулися звуки рухів, тріскіт розламуваного хмизу, подзенькування каструль. Мати раптом сіла в сірій темряві. Том розрізнив її обличчя, опухле від сну. Вона довго дивилась у вікно. І тоді швидко відкинула ковдру і знайшла свою сукню. Досі не підводячись, вона натягнула плаття через голову, притримуючи вбрання руками, і сукня ковзнула до талії. Мати встала, і сукня ковзнула до кісточок ніг. Потім мати босоніж, тихо ступаючи, підійшла до вікна і визирнула на вулицю, а доки дивилася на світання, її пальці спритно розплели косу, розгладили пасма і знову заплели волосся. Потім вона сплеснула руками і якусь мить стояла нерухомо. Її обличчя було різко освітлене промінням, яке падало у вікно. Вона розвернулася, обережно переступила матраци і знайшла ліхтар. Заверещала стулка скляного ковпака, і неня запалила ґніт.

Батько перекинувся на бік і, кліпаючи, подивився на неї. Вона спитала:

— Чоловіче, у тебе ще є гроші?

— Що? Ага. Папірця виписали на шістдесят центів.

— Ну, тоді вставай, піди купи смальцю і трохи борошна — у кредит. Швидше, бігом.

Батько позіхнув.

— Мо’, крамницю не відчинили.

— А ти наполягай, аби відчинили. Пора вам щось перехопити. Вам же тре’ на роботу.

Батько насилу натягнув комбінезон і вбрався в поруділий піджак. І поволі почовгав до дверей, позіхаючи й потягуючись.

Діти прокинулись і визирали з-під ковдри, як мишенята. Тепер кімнату залило бліде світло, але воно було блякле, безбарвне, світанкове. Мати глянула на матраци. Дядько Джон прокинувся. Ел міцно спав. Її очі зупинилися на Томі. Мить вона вдивлялася в нього, а потім швидко наблизилася до сина. Томове обличчя розпухло і посиніло, чорна кров запеклася на вустах і підборідді. На роздертій щоці туго стяглася рана.

— Томе,— прошепотіла вона,— що сталося?

— Ш-ш,— прошепотів він.— Тихіше. Я побився.

— Томе!

— Я не міг інакше, ма’.

Вона стала біля нього навколішки.

— Ти в біді?

Він довго вагався, перш ніж відповісти.

— Так,— сказав Том.— У біді. Я не можу вийти на роботу. Мені тре’ сховатися.

Діти підповзли навколішках, зі спраглою цікавістю поглядаючи на брата.

— Що таке з ним, ма’?

— Цитьте! — сказала мати.— Ідіть помийтеся.

— У нас мила нема.

— Ну, просто водою.

— А що таке з Томом?

— Ану цить мені! І нікому ні слова.

Вони позадкували геть і присіли навпочіпки біля протилежної стіни, знаючи, що зараз не до них.

Мати спитала:

— Усе так погано?

— Ніс перебитий.

— Я маю на увазі неприємності.

— Так. Лихо.

Ел розплющив очі й побачив Тома.

— Ну, Боже мій! Що з тобою?

— Що сталося? — запитав дядько Джон.

Повернувся батько.

— Відчинено було, все гаразд.

Він поклав пакетик з борошном і пакуночок смальцю на долівку біля печі.

— Що таке? — спитав він.

Том підвівся на лікті — на мить, а потім знову ліг на спину.

— Господи, сил нема. Я лише раз усе розповім. Усім одразу розкажу. А діти?

Мати подивилася на малих, які притискалися до стіни.

— Ідіть умийтеся.

— Ні,— сказав Том,— вони повинні почути. Повинні знати. Вони можуть пробовкатися, якщо не знатимуть.

— Та що таке? — наполягав батько.

— Я розповім. Сю ніч я вийшов подивитися, що за крики були. І стрів Кейсі.

— Проповідника?

— Так, тату. Проповідника, і він став ватажком страйку. По нього прийшли.

Батько спитав:

— Хто по нього прийшов?

— Не знаю. Ніби ті, які нас тоді ввечері зі шляху прогнали, гуляти не дали. З палицями були.— Він помовчав.— Вони вбили його. Пробили йому голову. Я стояв там. Просто божеволів. І схопив палицю.— Перед його похмурим поглядом, коли Том розповідав, знову поставали ніч, темрява, ліхтарики.— Я вдарив одного.

У матері перехопило подих. Батько нашорошився.

— Убив? — тихо запитав він.

— Я... не знаю. Я оскаженів. Намагався вбити.

Мати спитала:

— Тебе бачили?

— Не знаю. Не знаю. Гадаю, що так. У них ліхтарики були.

Мить мати вдивлялася йому в очі.

— Чоловіче,— сказала вона,— розламай ящики. Нам пора готувати сніданок. Пора на роботу. Руті, Вінфілде — чуєте? Як вас хтось спитається — Том хворий — чули? А як прохопитеся — ’го у в’язницю загарбають. Чули?

— Так, мам.

— Пильнуй їх, Джоне. Не дозволяй ні з ким балакати.

Мати розпалила багаття з ящиків — колишніх скриньок з речами: дошки батько розламав на цурпалки. Вона замісила тісто, поставила кавник на вогонь. Легкі рубанці охопилися полум’ям, вогонь гудів і здіймавсь у димар.

Батько скінчив розбивати ящики. Він підійшов до Тома.

— Кейсі... він же хороший був. З якого це дива йому в отакі-о справи втручатися?

— Вони приїхали,— понуро сказав Том,— аби заробляти п’ять центів за ящик.

— Так ми ж сті’ки маємо.

—