Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

Онуки — стрепенувшись — дивилися на нього підозріливо, а дитина з ознаками затримки розвитку з ентузіазмом йому помахала.

— Привіт! — сказав хлопчик.

Фариш ступив крок уперед, з чого стало очевидно, що старший тут він.

— Де вона? — Він проштовхнувся повз лікаря. — Дайте мені з нею поговорити.

— Сер. Сер. Боюся, це неможливо. Сер? Я прошу вас негайно повернутися в коридор.

— Де вона? — перепитав Фариш, ошелешено спинившись серед трубок, апаратів і різного пікання.

Містер Брідлав став перед ним.

— Сер, вона спокійно відпочиває. — Зі знанням справи й заручившись допомогою пари санітарів, він відтіснив Фариша назад у коридор. — Її не можна турбувати. Ви для неї зараз нічого зробити не можете. Отам почекальня, де ви можете посидіти. Отам.

Фариш скинув його руку з плеча.

— Чим ви їй там помагаєте? — запитав він так, ніби хай там що вони роблять, цього недостатньо.

Лікар Брідлав повернувся до свого м’якого пояснення про кардіореспіраторний монітор, птоз і відсутність локального набряку. Проте він оминув інформацію, що в лікарні немає антитоксину для отрути кобри, як і можливості його отримати. Останні кілька хвилин у компанії підручника з внутрішньої меди­цини непогано просвітили лікаря Брідлава на тему, яку в медичному університеті вони не проходили. Бо для укусів кобри підійде лише конкретний антитоксин. А його мають у наявності лише найбільші зоопарки й медичні центри, і застосувати його треба протягом кількох годин, інакше це буде намарно. Тож бабця тут сам на сам. Смертельність укусу кобри за підручником становить від десяти до п’ятдесяти відсотків. Доб­рячий діапазон — особливо коли в цифрах не вказано, чи цей відсоток виживання стосується пролікованих, чи непролікованих укусів. Крім того, вона стара, у неї й без зміїного укусу купа своїх болячок. Її медична картка була в два пальці завтовшки. Якби від нього вимагали відповідь про те, чи доживе бабця до ранку — або навіть до наступної години — лікар Брідлав би жодного уявлення не мав, що тут припустити.

Гаррієт повісила телефонну слухавку, піднялася нагору, увійшла в материну спальню — без стуку — і постала в ногах ліжка.

— Я завтра поїду в табір на озеро Селбі, — оголосила вона.

Мама відірвала погляд від свого альбому випускників «Старого Місс». Вона напівдрімала над профілем колишнього одногрупника, який отримав якусь складну роботу в Капітолії, суть якої Шарлотта до кінця так і не допетрала.

— Я дзвонила Еді. Вона мене повезе.

— Що?

— Другий заїзд уже почався, Еді сказали, що так не можна, але мене все одно візьмуть. Навіть знижку їй зробили.

Вона нетерпляче чекала. Мама не сказала нічого, але то й не важило, що вона скаже, — якщо взагалі щось скаже, — бо зараз це питання було цілком у руках Еді. І хай як Гаррієт ненавидить табір, там не так зле, як у виправній школі чи в’язниці.

Бо Гаррієт подзвонила бабусі з абсолютної паніки. Тікаючи по Натчез-стріт, вона почула лемент сирен — невідомо, швидкої допомоги чи поліції — ще до того, як навіть дісталася дому. Засапана, кульгава, з судомами в ногах і палючим болем у грудях, Гаррієт замкнулась у ванній унизу, скинула весь одяг, покидала його у кошик для білизни й напустила собі ванну. Кілька разів — за той час, що вона заціпеніло сиділа у ванній і вдивлялася у вузькі тропічні рубці світла, які зазирали в тьмяну кімнату крізь венеційські жалюзі — Гаррієт чула щось подібне на чийсь голос біля вхідних дверей. Боже правий, що вона робитиме, якщо це поліція?

Гаррієт так і сиділа, пронизана жахом, упевнена, що будь-якої миті хтось загупає у двері ванної, аж доки вода зовсім не схолола. Вона вилізла з ванни, одягнулася, навшпиньки вийшла в передній коридор і визирнула крізь мереживні штори, але на вулиці нікого не було. Іда вдень пішла додому, і будинок зловісно завмер. Здавалося, минули цілі роки, та насправді ж пролетіло лише якихось сорок п’ять хвилин.

Гаррієт нашорошено стояла в коридорі й спостерігала крізь вік­но. Поступово вона втомилася так стовбичити, та все одно не змогла змусити себе піднятися нагору, тож намотувала кола між коридором і вітальнею, час від часу позираючи на вулицю. Тоді знову почула сирени; на одну відчайдушну мить їй здалося, що вони повертають на Джордж-стріт. Гаррієт стояла посеред вітальні, мало не скам’яніла від страху, і за дуже короткий час нерви таки здолали її, тож вона набрала номер Еді — затамувавши подих, піднісши телефон до завішаних мереживом бічних вікон, щоб під час розмови спостерігати за вулицею.

Еді, варто віддати їй належне, перейшла до справи з утішним поспіхом, аж Гаррієт майже відчула в ній відновлення певної любові до онуки. Вона не поставила жодних додаткових запитань, коли Гаррієт затинаючись повідомила, що передумала щодо церковного табору й бажає вирушити, щойно з’явиться можливість. Еді одразу ж потелефонувала в табір і — через початкову неохоту з боку якоїсь єлейномовної дівчини в приймальні — стала вимагати, щоб її з᾿єднали одразу з доктором Венсом. Далі вона про все домовилася, а коли передзвонила, — хвилин через десять — то вже напоготові зі списком речей, дозволом на катання на водних лижах, верхнім ліжком у віґвамі «Синиця» і планом забрати Гаррієт завтра о шостій. Про табір вона не забула (як здавалося Гаррієт), просто зрештою втомилася з одного боку бороти Гаррієт, а з другого — свою доньку, яка її в цих питаннях не підтримувала. Еді була переконана, що причиною проблем Гаррієт є те, що дівчинка замало соціалізується з іншими дітьми, особливо з приємними звичайними баптистами; тож поки Гаррієт — докладаючи певних зусиль — тримала рот на замку, Еді по телефону захоплено розводилася про те, як пречудово Гаррієт проведе час, а також про дивовижну дію дрібки дисципліни й християнського спортивного духу.

Мовчання в материній спальні оглушувало.

— Що ж, — озвалася Шарлотта. Вона відклала альбом убік. — Це якось дуже несподівано. Мені здавалося, минулого року тобі там повелося жахливо.