Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"

Тут баба сіла, втупилась в землю і почала потирати чоло, щось згадуючи, а потім запитала.

— А як виглядали ваші революціонерки?

— Йой, і не кажіть: дуже статочні жіночки, але змучені, голодні. Або я їх файно накормив!

— Та ще й торби набив?!

— Так, так, Марько, — зраділо вигукнув спонсор мадярських терористів. — Старшій пані насипав у лантух цілу корзину картоплі, а молодшій — фасолі і капусти… Даже і солонини, і олії, і варення дав на дорогу для голодающих мадярських дітей. А ви звідки знаєте за повні торби? — несміливо запитав доброчинець.

— А як би не знала, коли на власні очі виділа! — скипіла Фіскарошка. — Годину тому коло Бентового ярка мало чолами не збилася із вашими мадярськими революціонерами — старою Бижією і її дочкою Ондією… циганками із Борок-Телепського табору. Так сердешні тягли, поміч страждущим мадярським дітям, аж кишки їм з носа звисали!

— А ви, Марько, не фіґлюєте?! — із розпачем запитав «спонсор мадярської революції».

— Та куди вже далі! Ліпші фіґлі хіба-што на вербі замість грушок ростуть, — мовила саркастично баба. — Тать каждий шолудивий пес У Мукачеві знає: стара Бижія і її Ондія — найбільші циганські махлярки. А ви хіба їх не упознали?

— Знаєте, Марько, оці цигани — вони всі якісь на єдно лице, як китайці, найся не приказує… мені, старшому чоловікові, доста тяжко їх розпізнати…

— То правда: чоловік ви старший, а розум — дитячий! — дорікнула баба.

— А, на тому би ся стало! — раптом махнув байдуже пан Фийса. — Біда мені до тих грошей, злата, крумплі і пасулі. Главноє, што ніхто од мене віру не вкрав: рано чи пізно — ми всьо равно переможемо!

Наш милий, добрий і колоритний сусід пан учитель Фийса належав до тих людей, яким Богонько дарує долю із великою драбиною: то стрімко уверх — на солодку вершину, а потім шалено вниз — у гірку долину!

Він належав до відомої родини угорських графів Телекі. Перед Першою світовою закінчив військову академію у Будапешті і під час війни дослужився до гусарського полковника. Після того, як добродійка Австро-Угорська імперія почимчикувала у білих капцях в небуття, пан Фийса викладав філософію у столичному університеті. Там, у Будапешті, познайомився і оженився на баронесі Ірмі Перені — тендітній красуні і вельми ревній католичці. Дружина отримала у спадщину багатий особняк у Мукачеві. У тихому провінційному, проте дуже гоноровому містечку молодята проводили відпустки, а також відзначали великі релігійні свята.

Біля наших Небесі знаходився великий виноградник Ірминих батьків, який теж перейшов до молодих. У 30-х роках минулого століття подружжя звело тут, по сусідству із нашим обійстям, дачний будинок, або ж, як у нас говорили, — боргазу. Сюди панська родина навідувалась, як правило, весною на свято печеної картоплі. Щороку, тільки-но закінчувалися обрізки виноградників, існував ритуал — пекти картоплю на виноградній лозі. Звісно, однією крумплею тут не обходилося. На свято печеної картоплі приїздили пани не лише із Будапешта, а й із Праги, Братислави, Відня, Берліна. Тоді нашу добру мамку Ловачку кількадень огортали пахощі виноградних димів, крумплі, смаженого на вогнищах м’яса. І, звичайно, впереміш із піснями лилося, шумуючи, благородне вино…

У боргазі Фийси проводили і літні вакації. Подружжя, на одміну від деяких інших шляхетних родин, було вельми благородним і доброзичливим до простого народу. Людям, які трудилися на їх виноградниках, платили щедро і ніколи не жаліли милостині для бідних. Тому на Небесі Іштвана і Ірму з любов’ю і навіть гордістю називали «наші добрі пани».

В сім’ї Фийсів росли двоє синів. Їх, до речі, баронеса Ірма приїжджала народжувати чомусь саме у Мукачево. Старший Золтан став, як і колись батько, військовим. А молодший Владьо володів дивовижної краси голосом і став оперним співаком. У вісімнадцятирічному віці йому вже аплодувала вся Європа. Високий красень, від природи чистої води блондин, із синіми глибокими очима, витонченим аристократичним обличчям, звабливими ямочками на щоках… Він із тріумфом великого полководця легко, майже не докладаючи зусиль, покоряв сцени найвідоміших у світі оперних театрів Відня, Будапешта, Парижа, Лондона… Його спів, як писала тодішня світова преса, будив у людях неймовірні почуття. Одні на концертах Владя впадали у небачену ейфорію, блаженство, інші від шаленого захоплення ридали і рвали на собі волосся, окремі доходили навіть до істерії і нападків божевілля. Подібне світ спостерігав хіба що вже через кілька десятиліть, коли з’явилася група «Бітлз». Ті ж газети захоплено повідомляли: аби послухати Владя, цінителі співу і просто фанати приїжджали до Будапешта із Америки, Аргентини, Японії, Куби, Австралії, долаючи десятки тисяч кілометрів і витрачаючи шалені кошти. Навіть друга світова не зуміла перервати стрімкого вознесіння Владя на співочий Олімп.

А ось життя старшого Золтана — офіцера гортіївської армії — війна в один день обірвала під Сталінградом. Похоронка на улюбленого сина поховала і долю баронеси Ірми.

Після вістки про смерть Золтана вона залишила чоловіка у Будапешті і повернулася до родинного маєтку у Мукачево. У дворі дала звести каплицю, цілими днями у ній молилася і повністю відреклася від мирського життя.

Восени 1944 року Мукачево підстрибувало од радості, зустрічаючи радянських солдатів. І треба визнати чесно: прихід більшовицьких військ був сприйнятий із великим ентузіазмом, піднесенням і безмежними надіями. Все живе пило, гуляло, крутилося у танцях. Завжди наївне, не в міру романтичне і по-дитячому довірливе закарпатське Щастя бігало із хмільними музиками старовинними вулицями п’яного містечка, било себе в груди, обіцяючи кожному двору і кожній челядині міхи добра, ситого життя, море свободи і гори слави… Тільки