Читати книгу - "Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка, Умберто Еко"

та повернути їй гідність пов’язувати та бути пов’язаним. Його центр поліцентричний, його всесвіт має вигляд призми. Володіючи силою уяви, він знає, як поставити себе на «місце іншого», та може здійснити «обмін місцями». Йому вдається налаштувати «законну та громадянську» політику, декомпозицію й перекомпонування законних та справедливих людських зв’язків — не утопічних, а тих, що діють у досвіді «іншого світу», отже, юридично обґрунтованих, форми та необхідності природного мислення. У Новому Світі Монтень опановує знак, приклад і відчуття можливостей людського духу та стає на порозі відкриття нової парадигми часу — відчутної ознаки надії знайти інші простори/часи/світи та інші аспекти людини: хто запевняє нас, що знову відкритий світ є останнім у своєму роді, зважаючи на те, що до вчорашнього дня ми, демони та сивіли, ігнорували його? Ґрунтуючись на тій самій моделі, він робить деякі спостереження щодо Китаю (III, VI; III, 13), космології Коперника та тези про кулястість Землі: інші здобутки, інші результати; тимчасові набутки та часткові істини (II, 12).

Новий

гуманізм

«Інший світ» — це нова, в етимологічному розумінні, можливість для зіпсованого людства, такого як Європа, возз’єднатися з нескінченністю космічно-історичних форм, переосмислити й реорганізувати себе у формах чесноти (de la vertu). Монтень відчуває, що майбутнє Європи — у концепції плюралізму, та підкреслює плідність діалектики ідентичності та розмаїття в житті, мистецтві, релігії, історії, політиці та освіті. Наполягаючи на порівнянні, розмові/спілкуванні, він створює нову онтологію людини і відкриває нові сценарії на рівні універсального спілкування. Контакт з іншими культурами не тільки позитивний; це моральний обов’язок, щоб дізнатися про самого себе. Ризик зараження протилежний: нашим зіпсованим контактом (id est europeo) ми заразили людожерів вірусом універсалістської псевдопричини та моралі. Простір нового гуманізму як місця спілкування відкривається розуму іншого. Під цим кутом зору навіть тварини стають об’єктом теоретичної й етичної реабілітації, яка дає змогу усвідомити порядок природи. Первісне осмислення тваринного світу не тільки є фундаментальним елементом нової концепції скептицизму та критики антропо- та логоцентричних проєктів, а й підтверджує поняття природного розуму, філософії, яка повинна навчити жити, тим самим характеризуючи повернення до тієї концепції життя, яку Монтень ніколи не залишав. Він почне з того, що зосередиться на меті руйнування центральної частини, телео­логічного міркування про стоїчну матрицю, згідно з яким людина є метою природи, та, отже, весь всесвіт спрямований на неї. Суперечність, obiter dicta, також є відповіддю на теологічну і телеологічну структуру «книги природи», описану Сабунде в його Liber creaturarum, негативно сприйнятої поетично-філософським посередництвом Лукреція.

У результаті не вдасться повністю уникнути космологічного підходу, який підтримує та відновлює в онтологічному напрямі «язичницьку» значимість неоплатонізму, спосіб розглядати всесвіт як сукупність відносин, що впливають на життя, долі, психологію окремих осіб; більше того, це буде необхідним для порівняльної логіки, прийнятої автором: чи можуть зірки, небесні тіла, наділені нетлінним життям (тут мимохідь описана теза про вічність світів), естетикою краси, мірою, гармонійним рухом, не претендувати на право бути частиною «раціональності світу»? Тема просунулася та звузилася під кутом зору полеміки до детермінізму Манілія. (Остаточні) наслідки не змусили на себе чекати: якщо небо дарує розум, comparaison entre eux et nous має встановити ієрархічний розрив, який відкидає рівність гідності.

Етьєн де ла Боесі та «Добровільне рабство» (Servitude volontaire)

Структурна

тиранія

Рівність у гідності, навпаки, притаманна дружбі. Якщо Монтень здійснює перетворення природного поняття на категорії плюралізму та терпимості, то субстрат, загальний для цих двох понять, має бути пов’язаний з реалізацією en place marchande поняття дружби, приватної та загальної. «Це мій дорогий брате і непорушний компаньйон», — говорить Етьєн де ла Боесі (1530—1563) про Монтеня («сірчисту» книгу про якого він ніколи не опублікує, незважаючи на обіцянку на смертному одрі). Початок роздумів ла Боесі вже орієнтований на крайню радикальну перспективу: сила одного протистоїть розуму. Наступна відмова розглядати тиранію як виродження форм правління, згідно з класичною політичною типологією, перебуває в тісній залежності від важкого припущення щодо самої монархії: «Мені здається, важко повірити, що в уряді є дещо спільне, якщо все належить одному» («Міркування про добровільне рабство» — Discours de la servitude volontaire, Женева, 1987 р., видання M. Smith, або Париж, 2002 р. видання

Л. та A. Турнон, переклад італійською Л. Дженінацці, Мілан, 1979 р., с. 64). Відтак, не існує res publica, де все належить одній людині. Звільнена від часу та простору, вічна тиранія також є хрестом сьогодення. Ла Боесі відразу робить ще один рішучий крок. Його «Міркування» — це не тільки заклик до боротьби з тиранією, а й усвідомлення кореня політичного та соціального зла: добровільного рабства. Універсальне володіння/власність тільки одного, непоправні невдачі, різанина, яку він спровокував та провокує, його власна сила є, по суті, тиранічними тільки тією мірою, якою його становила, інша темна й непереборна, риторично оксиморонна сила, згода безлічі, утверджена як «таємниця» добровільного рабства. Сила тирана не є нав’язаною жахливим Одним, вона виникає з народу, з універсального консенсусу в єдності Одного, який утворює силу Un seul, що веде багатьох на бійню, boucherie universelle. Люди, конкретне поняття, автори та актори свого власного рабства, самі себе зв’язують, стаючи добровільними слугами абстрактного універсуму, що стає фактично універсальним, узурпатором універсальності та первісної єдності людства. Дивовижний та загальновідомий факт: універсальний вимір колективної влади переданий (відчужений?) іншому, який став Одним шляхом того самого відчуження, даром держави, спотвореним даром та коренем політичного зла. Люди служать не через примус вищих сил, а як «зачаровані лише ім’ям Одного». Як пояснити чаклунство імені, єдності, створеної людиною, навмисних та бажаних «горизонтальних» соціальних відносин, коагульованих волею тих, хто створив їх в одній людині поза спільнотою, у русі «вертикального» благоговіння? У пародії на єдність, у нездатності передати єдність законному власнику або, скоріше, в його онтологічному запе­реченні?

Люди —

автори та актори

свого рабства

Політичне зло

Серед «талантів» держави ла Боесі фіксує розбещеність та патологію політики/влади. І робить припущення, найважче і водночас вочевидь найдоброзичливіше та найкорисніше. Він передбачає, що жителі країни можуть знайти одного з цих великих людей,