Читати книгу - "В моїх думках, Ясміна Лав"

“Тільки коли ти дозволиш…”. 

Ці слова весь час крутяться у моїй голові.

Майже третя ночі, а про сон і не йдеться. Та що ж це за дурня? Чому я не можу викинути з голови зовсім незнайомого мені чоловіка?

Давид… Навіть його ім'я викликає у мені тремтіння. Його руки на кермі, довгі пальці, легка усмішка і запах, який засів у моїх ніздрях.

Роблю глибокий вдих і натягую на голову теплу ковдру. Сашо, ти просто дурепа. А ще у тебе є хлопець.

Я геть забула про Ярослава. Навіть не помітила, як він поїхав, поки ми стояли на дорозі.

Сідаю на ліжку, розуміючи, що поспати мені вже не вдасться, і вирішую спуститись на кухню. Іду вниз сходами, але з нав'язливих думок мене вириває голос тата. Він у кабінеті. Не лягав ще. Досі працює.

Заходжу на кухню, наливаю свіжовичавлений апельсиновий сік в улюблену чашку і готую сендвіч з шинкою та салатом. На дієтах я ніколи не сиділа, тож і починати не варто.

— Не спиться? — чую за спиною голос тата.

— Угу… — мугикаю у відповідь з повним ротом.

— Батька почастуєш? 

— Звісно, — усміхаюся і дістаю продукти з холодильника.

— Тебе щось турбує? — він підходить і сідає на високий стілець, спираючись ліктями в барну стійку.

— Ні, чому ти так вирішив?

— На годиннику за північ, а ти возишся на кухні з сендвічами.

— Просто не спиться.

Кладу перед ним тарілку з їжею і сідаю на своє місце.

— Ти ж розумієш, все, що я роблю — для твого ж блага.

Це так тато виправдовує моє покарання.

— Звісно, тату. Але мені треба вчитися, і в бібліотеці я працювала над рефератом, а не розважалася.

Відчуваю, що він дивиться на мене. Від цього шматок хліба застрягає десь у горлі, але не повертаю голови. Ніколи не могла витримати його погляду.

— Гаразд. Арешт я знімаю, але …

Звісно, є але...

— Дмитро буде возити тебе.

Хай так. Це вже щось... Тому я просто киваю на знак згоди.

***

Поспати мені так і не вдалося, але настрій від цього не зіпсувався. Навпаки, сьогодні я з усмішкою збираюся в університет.

На вулиці небо затягнули темні, густі хмари, і від вчорашнього тепла не залишилося й сліду. Доводиться відмовитися від сукні, яку я готувалася одягнути, і витягнути з шафи темні вузькі джинси з високою посадкою, білий топ на бретелях та чорні кеди. Волосся збираю у високу косу, випустивши кілька локонів, і наношу легкий макіяж. Перед виходом накидаю вітровку, хапаю рюкзак і виходжу за двері.

У дворі вже стоїть Mersedes тата, а Дмитро Олександрович чекає на мене під сходами, зі складеною парасолькою у руках. На душі стає тепло, бо знаю: це Марія потурбувалася, щоб я не намокла, якщо почнеться дощ.

— Доброго ранку, Олександро Ігорівно, 

— Добрий ранок, — з усмішкою вітаюсь я.

До університету ми їдемо в тиші. Припаркувавши авто, водій передає мені парасольку, оскільки на вулиці накрапають маленькі краплинки води, бажає гарного дня, і я залишаю машину.

Підходячи до дверей навчального закладу, роздивляюся по боках. Ніки не видно. Зате біля воріт я помічаю Ярослава, який виходить із вже знайомої мені машини. Обличчя того, хто сидить за кермом, не видно, але я дивлюсь і не можу відвести погляду від місця водія.

— Привіт, дівчинко, — до мене підбігає Ніка.

— Привіт… — тихо відповідаю я.

Чомусь стає соромно. За те, що витріщаюсь соромно, перед Ярославом соромно, та й перед самою собою. Я погодилася стати дівчиною цього хлопця. А зараз… мої думки займає його брат. Чорт! Мені треба просто викинути з голови цього чоловіка. Не знаю, що він мав на увазі в машині, і знати не хочу. У нас з ним нічого не може бути. Ніколи.

— Твій встрянув у якусь історію з ментами, і батько забрав в нього автомобіль. На невизначений термін... Тепер старший брат його буде завозити в універ, — каже Ніка, кидаючи погляд на Ярослава, який якраз дістав рюкзак з заднього сидіння автомобіля та прямує у наш бік.

— Ти звідки знаєш? — здивовано дивлюсь на дівчину.

— Андрій дещо розповів зранку.

— Коли ви встигли побачитися?

— А ми й не розлучалися з учорашнього дня, — ніяковіючи, каже Ніка.

Не встигаю сказати більше жодного слова, тому що на мою талію лягає гаряча долоня Ярослава.

— Привіт, Сашуню, — шепоче на вухо хлопець і торкається губами моєї шиї.

— Привіт, — відповідаю спокійно, але відразу вислизаю з його рук і відходжу на крок якомога далі.

Боковим зором помічаю, що Hummer все ще на місці, і відразу тілом біжать мурашки. Швидко розвертаюсь і влітаю у великі дерев'яні двері. Не можу більше перебувати на вулиці, мені здавалося, що я весь час під пильним наглядом. Зараз же можна трохи розслабитися. Але виходить це не надовго.

— Ти тікаєш від мене, маленька? — обіймає мене позаду Ярослав.

Такі привселюдні прояви почуттів мене заганяють в глухий кут. Та й взагалі, ми занадто мало знайомі, щоб так поводитися. Але я стараюся ставитися до цього спокійно. Не сіпатися, наче дика.

Ніка хіхікає, дивлячись на нас, і біжить вперед. От зрадниця… Роблю великий крок вперед, щоб піти за нею, але мені цього не дають зробити. Ярослав розвертає мене і тільки сильніше притискає до себе, а потім суне до стіни.

— Мені час. Не хочу запізнюватися, — я вже казала, що мені не подобаються такі прояви на людях? Правильно сказати — дуже не подобаються.

— Думаю, нічого страшного не станеться, якщо ти приділиш своєму хлопцеві хвилинку часу.

Він притискається до мене всім тілом, а потім заривається носом мені в шию. Відходити нема куди, тому просто стараюся заспокоїтися та обережно виповзти з його рук.

— Кішечко, ти так солодко пахнеш, — шепоче він.

Ловлю на собі зацікавлені погляди та усмішки студентів, які проходять коридором, і хочеться провалитися скрізь землю.

— Я вже казала, що ніяка не кішечка, — шиплю і нарешті вириваюсь.

Лунає дзвінок. Коридори забивають молоді люди, і це мій шанс втекти. Що я і роблю.

Майже біжу до аудиторії та розумію, що Ярослав почав мене жахливо дратувати. Не хочу, щоб він мене торкався, мені неприємно. Тільки що з цим тепер робити? Напевно, доведеться сказати, що я передумала і зустрічатися з ним не хочу...