Читати книгу - "Прорив. Корумпована демократія, держава-вигнанка Росія і найбагатша, найбільш руйнівна промисловість на земній кулі, Рейчел Меддоу"

Якщо Джордж Мітчелл щось і довів своїм життям, то це те, що людина сама творить своє майбутнє і свою удачу. Він народився в Мексиканській затоці, в Галвестоні, був сином грецького емігранта, який пас кіз у підніжжя скелястого укосу гори Артемісіон. Саввас Параскевопулос, який для зручності роботи в Новому Світі змінив ім’я на Майк Мітчелл, виростив чотирьох дітей. Сім’я мешкала у двоповерховому будинку поблизу центру Галвестона. На верхньому поверсі було житло. На нижньому — містилася сімейна пральня й чистка взуття. Джордж змалку навчився важко працювати й рано зрозумів, що ключем до майбутнього є знання. Він вивчав нафтову інженерію й геологію в Техаському університеті A&M і близько взяв до серця пораду найвідомішого викладача свого відділення: «Якщо ви хочете влаштуватися на роботу [у велику нафтову компанію], чудово, ви зможете їздити на досить пристойному «шевроле», але якщо ви хочете розсікати навкруги на «кадилаку», вам краще піти власним шляхом».

Джордж П. Мітчелл пішов власним. І як розповідає Рассел Голд на сторінках «Буму», найперша зроблена ним ставка і всадовила його у той самий «кадилак». Мітчелл добре підготувався, ретельно переглянувши тонни бурових вахтових журналів з бібліотеки проєктів у центрі Х’юстона. Він дійшов науково обґрунтованого «здогаду», що в Окрузі Вайз, на південний захід від Форт-Верта, неглибоко під поверхнею було чимало природного газу. І він не помилився. Його перша газова свердловина влучила в ціль. Як і наступні десять. Він зібрав достатньо інвесторів, щоб орендувати право на видобуток корисних копалин на п’ятистах квадратних милях. На початку 1950-х років Мітчелл і його партнери видобули достатньо газу, щоб підписати контракт із забезпечення на постійній основі значного відсотка газових потреб міста Чикаго. Зрештою він купив права на видобуток корисних копалин на 300 тисячах акрах за межами Форт-Верта і став найбільшим виробником газу в Техасі, найбільшому штаті-видобувнику газу в країні.

Але при всьому цьому Мітчелл був свято переконаний, що зачерпнув лише з краю бездонних запасів природного газу. Газ, який він видобував, був газом, якому вдалося знайти найпростіші шляхи і піднятися назовні у скелясті формації з низьким тиском. Мітчелл не мав жодного сумніву, що материнське лоно родовища розташовувалося в Барнет Шейл, щільній скелястій формації глибоко (від 5 до 8 тисяч футів) під землею. Наприкінці 1990-х років, коли всі великі нафтові компанії й урядові науковці практично вже відмовилися від ідеї гідророзриву щільних сланцевих формацій, багаторічний інтерес Мітчелла до пошуку виходів для замурованого газу переріс у щось геть інше. «Він з тих, кого частенько називають затятими, — розповів Голду син Мітчелла Тодд. — Як на мене, то це відрізняється від завзятості. Це різновид одержимості. Він щось собі надумав, і не відступиться ні на крок, ні на крок не відступиться».

Мітчелл не припиняв гарувати над гідророзривом, усупереч здоровому глузду решти галузі, усупереч раді директорів його компанії, навіть усупереч президенту компанії, якого ж сам і взяв на роботу. Оскільки йому належав контрольний пакет акцій його ж компанії, зупинити його ніхто не міг. У будь-якому разі, як зазначав Тодд Міттчелл, він «мав тенденцію ігнорувати перешкоди». Утім наприкінці 1997 року Джордж Мітчелл, певно, замислився, чи не завершується його успішна життєва смуга. Ціни на нафту й газ були мізерні. Акції «Мітчелл» опустилися практично до десяти доларів за акцію з нещодавнього максимуму у тридцять п’ять. Унаслідок другої хвилі скорочень кількість співробітників його компанії становила уже вісім сотень із тринадцяти. Видобутки природного газу падали, тож Мітчелл з острахом думав, що невдовзі компанії буде не під силу виконувати давні контрактні зобов’язання перед Чикаго.

Але влітку 1998-го останній шанс, яким скористався інженер компанії, врятував шкуру Мітчелла. Почалося все, як і безліч речей у нафтогазовій галузі, зі спроби скоротити витрати. Гідророзривні гелі, які бурильники «Мітчелл» закачували у формацію Барнет Шейл, коштували недешево, й інженер компанії Нік Стейнсбергер підрахував, що, може, було б варто спробувати заповнити один або два розриви рідиною, яка переважно складалася б з води. Стейнсбергерів рецепт «розривної води»6 потребував тих самих основних хімічних добавок: трохи змазки, що використовується в кремах для обличчя і контактних лінзах, дещицю гелю, виготовленого з гуарового боба, що росте в Індії, і пісок. І воду. Чимало води. Значно більше води, ніж використовувалося раніше. Керівництво дало йому добро спробувати на кількох свердловинах, але без особливої підтримки. За словами Голда, один із керівників «сказав йому, що з’їсть свій диплом, якщо ідея спрацює».

Знадобилося кілька спроб, щоб реагент на водній основі спрацював, як треба. Стейнсбергер зрозумів, що пісок потрібно додавати повільно, переважну його кількість у кінці закачування, і що потрібні величезні обсяги води, як він сказав — 1,2 мільйона галонів, а також величезний тиск, щоб розколоти відкриті мікротріщини в твердому сланці. Але результати були багатообіцяючими. Навіть найбільш успішні гідророзривні гелі не демонстрували настільки сталої продуктивності. Утворені за допомогою гідророзривних гелів свердловини можуть видавати мільйони кубічних футів газу упродовж перших днів, але потім дуже швидко сходять нанівець. Продуктивність падала через липкий гель, який нікуди не зникав, а забивав розщеплені піщинками проходи в сланці. Але свердловина «Ес Ейч Гріффін № 4», гідророзриви в якій здійснювалися «розривною водою», у вересні 1998 року все ще виробляла 1,5 мільйона кубічних футів газу щодня, через дев’яносто днів після першого видобутку. Здійснена Стейнсбергером перевірка тридцять днів по тому помітного спаду не показала. «Розривна вода» виявилася фокусом дешевим, але до дідька ефективним. «Це стало для нас моментом істини, — розповідав пізніше Стейнсбергер. — Це була наша найкраща свердловина в Барнетт». Джордж Мітчелл був у захваті. Компанія почала застосовувати метод розривної води у всіх своїх свердловинах. І це працювало й надалі.

«Можливості видобутку сланцевого газу були настільки величезні, — розповів нещодавно найнятий Мітчеллом геолог, який упродовж років досліджував Барнетт Шейл, — що голова йшла обертом». Цей геолог, Кент Боукер, працював на нафтогіганті «Шеврон», який на тоді здебільшого відмовлявся від сланцевого газу. Пізніше Боукер пояснював: «Нічого хорошого мені це не віщувало, і мене, ймовірніше за все, відрядили б у Західну Африку». Натомість він звільнився з «Шеврона», залишився вдома в Х’юстоні і пішов працювати на Джорджа Мітчелла, єдиної людини, яка могла б оцінити обшири того, на що були спроможні сланцеві родовища. Боукер пояснив Мітчеллу і