Читати книгу - "Розлучення. Він кохає іншу, Альбіна Яблонська"

Ава вчепилася в татову шию.

І чоловік присів так за круглий стіл переговорів.

Дивився на мене, обіймаючи худеньке тільце доньки.

Я бачила тільки її спинку. І велику батьківську долоню, яка гладила в ділянці лопаток.

Ця рука не збиралася відпускати дитину, що б я не написала для суду чи соціальної служби.

Тим не менш. Я не відступлю від свого.

Він мені дасть її ім'я. І дасть адресу.

Я хочу її побачити.

Цю бісову потвору.

— Хто вона, Давид? — говорила я напівпошепки. Щоб донька не розчула слів. — Хто ця дівчина? З якою ти проводиш час. Я хочу знати, від кого ти сьогодні приїхав. І як я можу її знайти.

— Я не дам тобі ні адреси, ні телефонного номера. Забудь. Ви не повинні з нею бачитися. Це заради твого ж блага. Яно, навіть не думай.

Але я викотила шухляду зі столу. І дістала звідти ще одну копію заяви про дитяче насильство з боку Давида.

— Якщо ти зараз же не даси мені всю інформацію. Ця заява опиниться завтра вранці в чергового відділку. І тоді мені буде вже все одно. Дітей ти більше не побачиш. Мені головне зробити тобі боляче. Щоб ти страждав, як я. Коли в тебе забирають найцінніше. І ти почуваєшся повним кретином. Тому що був весь час у рожевих окулярах. І просто віддавав себе сім'ї. Розчинявся в дітях. Поки дехто себе не стримував і насолоджувався життям на повну котушку.

Аврора вмостилася на татові зручніше.

Він притиснув її до себе і поцілував у маківку.

Щось наспівував собі під ніс.

Наче колискову.

Погойдувався на стільці. І заколисував нашу спільну доньку. Яку я не могла забрати силоміць. Однак за право спілкування з якою могла отримати дещо цінне.

— Що саме ти хочеш? Щоб я вас познайомив? Цього не буде. Ніколи. Навіть не проси.

— Дай мені просто ім'я, — шепотіла я, перечитуючи всю ту брехню, яку написала в заяві. — Скажи мені, хто ця жінка. І тоді я обіцяю, що цей папірець залишиться в нашому домашньому сейфі. У якому я вже змінила код... Нехай лежить про всяк випадок. Як страховка. Щоб ти мене не надумав більше дурити, як раніше.

Давид обняв усією п'ятірнею рученя Ави.

І поцілував її холодні пальчики.

У його очах читався торг.

Він сумнівався в правильності кроку.

Дати мені наводку на свою шльондру.

Що з цього могло вийти?

Доброго — нічого.

І все ж це здавалося помірною платою за можливість бачитися з дітьми.

Хоча б із донькою.

Нехай Назар його зненавидів, як і я.

Проте Ава все ще була татовою.

Вона його любила. Вона тягнулася до нього.

І батьківські емоції в ту мить переважили прагматичність Давида.

Він не витримав. І здався.

— Її звуть Даліла, — видихнув мій чоловік. І я вперше почула ім'я його коханки. Ім'я тієї, яка вкрала в мене сім'ю. Забрала щастя. Ім'я тієї, яка зазіхнула на чуже, бо могла. — Даліла Франко.

На хвилину я уявила, який би вона могла мати вигляд. Які образи викликає подібне ім'я?

Досить екзотично. Яскраво, нетривіально.

Я вже бачила перед собою самозакохану квітку. Яка звикла бути в центрі уваги. І користуватися зовнішністю з максимальною користю для себе коханої.

Та коли він уточнив рід діяльності нашої красуні — в голові назріла чітка картинка без зайвих запитань.

Я буквально бачила цю особину в нашому домі — на відстані витягнутої руки.

Просто в нього за спиною.

— Чим вона займається? Де ти її зустрів?

— На корпоративі, — відповів Давид.

— Вона твоя підлегла? Працює в компанії?

— Ні, — сказав він тихенько. Щоб не будити Аву, яка заснула. — Вона співала. На Новий рік.

— Співала?

— Даліла — співачка. Займається цим професійно. Виступає на концертах. Фестивалях. Співає в нічних клубах. Це все, що я можу тобі сказати.

Я перевернула заяву і зробила нотатку.

"Даліла Франко. Співачка. Нічні клуби"

— Пообіцяй мені, що не станеш її шукати. Поклянися, що на цьому все закінчиться. — Він узяв мене за плече і міцно його стиснув. — Присягайся, що це не призведе до жахливих наслідків. І ти не зробиш якусь дурницю. А я не пошкодую, що сказав тобі правду.

Я дрібно закивала головою.

— Звичайно. Я просто хочу знати. Це просто для мене. Мені так буде легше звикнути. Я не стану її шукати. Обіцяю.

Давид піднявся зі стільця і поніс Аврору на другий поверх. Щоб укласти в ліжко.

Він зробив кілька кроків, несучи сплячу дитину. А я стояла і дивилася, ледь стримуючи сльози.

Розуміла, що це просто інерція.

Просто відголоски колишнього життя.

Скоро це відлуння загубиться десь між струнких ніг цієї Даліли.

І вже завтра я зміню замки.

Він більше не увійде в наш дім.

Не переступить цей поріг.

І не візьме на руки нашу дочку.

Я вже подбаю про це.

Це стало справою принципу.

У нашому житті не залишилося місця для такої людини, як Давид.

— Вибач, — сказав він раптом. Озирнувся на півдорозі до дитячої. Подивився на мене через плече. І вимовив ці правильні, але такі запізнілі слова. — Вибач мені за все. Я дуже шкодую. Усе не мало так статися... Твоєї провини тут немає. Ти не винна. Я сам усе зруйнував. 

Я витерла сльози й кивнула.

Ця волога на віях була теж луною.

За інерцією я плакала.

Але твердо знала дві речі.

З часом це мине. І сльози висохнуть.

Я перестану ревіти і страждати.

А друге...

Завтра я поїду до неї. І ми поговоримо.

Я хочу поглянути цій мерзоті в очі.

І якщо буде можливість — видряпаю їх без вагань.

Давид підписав їй смертний вирок.

Вона за все відповість.

Вони обидва.